— Ніхто нічого не знає, доню. Так, певно, тужила за синочком, та й...
Дівчина плакала не перестаючи. Трохи заспокоївшись, зателефонувала до Петра.
Батьки вирішили не втомлювати дитину подробицями.
— Петре... Ти... Чув? — Більше не в змозі видушити із себе ані словечка, вимучена чужим горем, Слава надіялась почути від коханого, що це — неправда.
— Так. Вона була хорошою жінкою і доброю матір’ю. — Хлопець уже знав про трагедію.
— Думаєш, це все збіг обставин? Хто ж наступний? — Славця билась в істериці.
— Про що ти, кохана? Ти мене вже втретє дивуєш за сьогодні.
Раптом дівчина замовкла і вже спокійним голосом мовила:
— Не зважай, у мене все добре.
— Славунечко, може, прийти до тебе, поговоримо, чаю з липовим цвітом поп’ємо, я тебе обійму, ти про все забудеш і трішки поспиш?
— Ні... Дякую. На добраніч, — і кинула слухавку.
Ця ніч для Славці та Петра була безсонною. Хлопець зрадів, що сьогодні не здійснив одного з найважливіших вчинків у своєму житті — запропонувати Славуні руку і серце.
«Може, то все на краще», — думав він.
Бідолашка весь час плакала, згадуючи про Максима, а тепер ще й про смерть його матері. Насправді вона не любила свого хлопця. Сказала це лише із жалю до нього. Та у всього є свій кінець. Горе змучило Святославу і прибило до ліжка, ніби забило цвяхом.
Лише під ранок дівчина заснула. Прокинувшись, вирішила, що задобрювати русалок потрібно вже, щоб не ставалося більше трагедій. Перша половина дня була важкою для всіх в її родині. Після похорону, що підірвав здоров’я багатьом людям із села, дівчина зрозуміла, що діяти треба негайно. Але як? Ще не завершився траур, а Зелені Свята — вже на носі. Що ж робити? Святкувати точно не можна, бо це порушення усіх неписаних людських законів.
Раптом вона згадала про старезну книгу, яку колись мала її бабуся. Там були вміщені всілякі заклинання і рецепти лікування від усіх хвороб. Якби ж бабуся була жива, вона б точно щось порадила! Дівчина спустилася з горища, тримаючи книгу в руках.
Молодша сестра здивовано оглянула Святославу: з голови до ніг у пилюці, вираз обличчя, як у божевільної.
— Що ти задумала, Славцю? Це ж старезна бабусина книга. Що ти робитимеш із нею?
— Я думаю знайти там рецепт від болю в спині.
— А ти хіба не знаєш, що майже всі рецепти є в Інтернеті? Ходім до Іринки, вона тобі покаже.
— Е ні, Соломійко. Тут потрібен інший рецепт. Слухай, тобі чотирнадцять років, а ти така розумна, і навіть в Інтернеті краще мене розбираєшся!
— Що ж там розбиратися? Все просто!
— Добре. Тільки ти мамі не кажи, що мене бачила. Гаразд? Мамуся буде переживати, що маю хвору спину. Домовились?
— Та добре. Але з тим не жартуй. Бабця казала, що то страшна книга. А спинку полікуй у лікаря, тітка Палажка так собі застудила, що ледь дійшла до фельдшера, думала, помре дорогою. Це мені її дочка молодша розказувала, ми з нею за однією партою сидимо. А, ну так, ти ж знаєш. Ти ж пані вчителька. Мене через тебе вчителевою донькою дражнять!
— Та годі тобі! Я зайнята, не бачиш? — Славі було байдуже до слів сестри.
— Добре, добре. Ходи в мою кімнату, як треба, тебе мама зачіпати не буде. Подумає, що то я книгу читаю, а я побіжу на гульки, в бадмінтон пограю!
— Добре, тільки до річки не ходи!
— Чому це?
— Скоро стемніє, там стає небезпечно.
— Гей, ти що, з розуму з’їхала? Зараз лише четверта година, тим більше надворі літо і стемніє ще не скоро. Що може статися?
— Нічого. Але пообіцяй!
— Добре, кладу руку на серце.
Здивована сестра украдки вибігла на вулицю.
Славця не на жарт злякалася тієї старої книги, довго гортала її, та, побачивши запис про русалок — перечитала кілька разів. Боялася лиш, щоб до Великодня нової напасті не було. Бо то треба було робити в четвер, якраз на їхній Великдень.
«Треба сказати Петру, хай до півночі буде зі мною, а там я сама з ними на перемовини піду».
Та побоювання дівчини не були марними. За два дні до Зелених Свят її дядька Степана Витвицького забрала швидка допомога аж із Білої Церкви і повезла в божевільню. Бідний чоловік рвав на собі одяг та волосся, кричав на все село, що ті пропащі душі згубили його. Ніхто достеменно не знав, про що він кричав. А Славця зрозуміла. І зрозуміла, що це ще не остання жертва.
Шкода їй було свого улюбленого дядечка, а що ж вдієш. Битися треба не на життя, а на смерть. А тут, як на зло, той Петро не відставав, всюди ходив за нею, не давав думати, боявся, що з нею щось станеться.
Минули Зелені Свята. Настала середа.