— Дівчинко… половину ковбаси і сир можеш узяти собі без цього…
— Що ви, гер Штірліц, — відповіла вона, — я не тому, що продукти…
— Ти закохана в мене, еге ж? Ти любиш мене до нестями? Тобі сниться моя сивина. Хіба не так?
— Сиві чоловіки мені страшенно подобаються…
— Гаразд, дівчинко, до сивини ми ще повернемось. Після того, як вийдеш заміж. Як тебе звуть?
— Марі… Я ж казала… Марі.
— Так, так, вибач, Марі. Візьми ковбасу і не кокетуй. Скільки тобі років?
— Дев'ятнадцять.
— О, вже зовсім доросла дівчина. Ти давно із Саксонії?
— Давно. З того часу, як сюди переїхали мої батьки.
— Ну йди, Марі, йди відпочивати. А то боюсь, що вони почнуть бомбити і тобі буде страшно йти.
Коли дівчина пішла, Штірліц опустив на вікна важкі світломаскувальні штори й засвітив настільну лампу. Нагнувся до каміна й лише тут помітив, що полінця складені саме так, як він любив: рівним колодязем, і навіть берест лежав на простому блакитному блюдці.
«Я їй про це не говорив… А може… сказав. Мимохідь… Дівчина вміє запам'ятовувати, — думав він, розпалюючи берест, — ми всі думаємо про молодих, як старі вчителі, і збоку це, мабуть, виглядає дуже смішно. А я вже звик думати про себе як про старого: сорок п'ять років…»
Штірліц діждався, поки дрова розгорілись, підійшов до приймача й увімкнув його. Він почув Москву: передавали старовинні романси. Штірліц згадав, як Герінг якось сказав своїм штабістам: «Це непатріотично — слухати вороже радіо, але часом мені так і кортить послухати, яку нісенітницю вони про нас плетуть». Сигнали про те, що Герінг слухає вороже радіо, надходили і від його слуг, і від водія. Якщо «наці № 2» отак намагається вибудувати своє алібі, це свідчить про його боягузтво й цілковиту невпевненість у завтрашньому дні. Навпаки, думав Штірліц, йому не слід було б приховувати, що він слухає вороже радіо. Варто було б просто коментувати ворожі передачі, грубо висміюючи їх. Це напевне вплинуло б на Гіммлера, який не відзначався особливою витонченістю у мисленні.
Романс закінчився тихим фортепіанним програшем. Далекий голос московського диктора, мабуть німця, почав передавати частоти, на яких слід було слухати передачі в п'ятницю і в середу. Штірліц записував цифри: це була шифровка, призначена для нього, він чекав на неї ось уже шість днів. Він записував цифри в струнку колонку: цифр було багато, і, мабуть, побоюючись, що він не встигне все записати, диктор прочитав ще раз.
А потім знову зазвучали чудові російські романси. Штірліц витяг з книжкової шафи томик Монтеня, переклав цифри на слова і порівняв ці слова з кодом, схованим серед мудрих істин великого і спокійного французького мислителя.
«За кого вони вважають мене? — подумав він. — За генія чи за всемогутнього? Це ж немислимо…»
Так думати у Штірліца були всі підстави, бо завдання, яке передали йому через московське радіо, гласило:
«Юстасу. За нашими відомостями, в Швеції і в Швейцарії з'явилися вищі офіцери служби безпеки СД і СС, які шукали вихід на резидентуру союзників. Зокрема, в Берні люди СД намагалися встановити контакт з працівниками Алена Даллеса. Вам необхідно з'ясувати, чи є ці спроби контактів: 1) дезінформацією, 2) особистою ініціативою вищих офіцерів СД, 3) виконанням завдання центру.
На випадок, якщо ці співробітники СД і СС виконують завдання Берліна, необхідно з'ясувати, хто послав їх з цим завданням. Конкретно: хто з вищих керівників рейху шукає контактів із Заходом. Алекс»
…За шість днів перед тим як ця телеграма потрапила до рук Юстаса, Сталін, ознайомившись з останніми донесеннями радянської таємної служби за кордоном, викликав на «Ближню дачу» начальника розвідки й сказав йому:
— Тільки недолугі політики можуть вважати Німеччину остаточно знесиленою і тому нездатною викликати небезпеку… Німеччина — це стиснута до кінця пружина, яку треба і можна зламати, якщо докласти величезних зусиль з обох боків. Інакше, коли тиснення з одного боку перетвориться на підпирання, пружина може розігнутись і вдарити в протилежному напрямку. І це буде могутній удар, по-перше, тому, що фанатизм гітлерівців усе ще сильний, а по-друге, тому, що воєнний потенціал Німеччини ще не зовсім до кінця вичерпаний. Через те всякі спроби фашистів дійти згоди з антирадянськимн силами Заходу мають розглядатися вами як реальна можливість. Звичайно, — вів далі Сталін, — ви повинні розуміти, що головними постатями в цих можливих сепаратних переговорах будуть, мабуть, найближчі соратники Гітлера, у яких є авторитет і в партійному апараті, і в народі. Вони, його найближчі соратники, повинні стати об'єктом вашого пильного спостереження. Безумовно, найближчі соратники тирана, який на межі падіння, будуть зраджувати його, щоб урятувати своє життя. Це аксіома в будь-якій політичній грі. Якщо ви прогавите ці можливі процеси — нарікайте самі на себе. Чека нещадна, — неквапливо закуривши, закінчив Сталін, — не тільки до ворогів, але й до тих, хто дає ворогам шанс на перемогу свідомо чи несвідомо…