«Не гнівайся, любий, — думав він, поглядаючи на хлопця, який одійшов від них, — краще це зробити мені, ніж комусь іншому. Тільки не правий ти про амулет… Коли мені дуже погано і я з відкритими очима йду на риск, а в мене він завжди — смертельний, я надіваю на шию амулет — медальйон, у якому лежить пасмочко Сашеньчиного волосся… Мені довелося викинути її медальйон — він був надто вже російським, і я купив німецький, важкий, навмисне багатий, а пасмочко волосся — золотисто-білого, її, Сашеньчиного, — зі мною, і це мій амулет…»
Двадцять три роки тому, у Владивостоці, він бачив Сашеньку останній раз, від'їжджаючи за завданням Дзержинського з білою еміграцією — спершу в Шанхай, а потім у Париж. Але з того вітряного, страшного, далекого дня образ її жив у ньому; вона стала його часткою, розчинилася в ньому, перейшовши в частину його власного «я»…
Він згадав свою випадкову зустріч із сином у Кракові пізньої ночі. Він згадав, як «Гришанчиков» приходив до нього в готель і як вони шепталися, ввімкнувши радіо, і як боляче йому було розставатися з сином, який велінням долі обрав його шлях. Штірліц знав, що син зараз у Празі, що він має врятувати це місто від висадження в повітря так само, як він з майором Вихором урятував Краків. Він знав, як тепер складно йому вести своє діло, але він також розумів, що будь-яка його спроба побачитися з сином — з Берліна до Праги їхати всього лише шість годин — може поставити його під удар…
У сорок другому році, коли бомбили під Великими Луками, вбило водія Штірліца — тихого, завжди усміхненого Фріца Рошке. Хлопець був чесний; Штірліц знав, що він відмовився стати інформатором гестапо і не написав на нього жодного рапорту, хоча його про це просили з IV відділу РСХА досить наполегливо.
Штірліц, прийшовши до тями після контузії, заїхав у дім, поблизу Карлсхорста, де жила вдова Рошке. Жінка лежала в нетопленій хаті й марила. Півторарічний син Рошке Генріх лазив по підлозі й тихенько плакав: кричати хлопчик уже не міг, бо зірвав голос. Штірліц викликав лікаря. Жінку відвезли у госпіталь: крупозне запалення легень. Хлопчика Штірліц забрав до себе: його економка, стара добра жінка, покупала малюка і, напоївши його гарячим молоком, хотіла покласти спати в себе.
— Постеліть йому в спальні, — сказав Штірліц, — нехай він буде зі мною.
— Діти дуже кричать уночі.
— А може, я саме цього й хочу, — тихо відповів Штірліц, — може, мені дуже хочеться почути, як уночі плачуть маленькі діти.
Старенька засміялась: «Нема нічого приємного в цьому. Сама тільки мука».
Але сперечатися з хазяїном не стала. Вона прокинулась годині в другій. У спальні надривався, заходився від плачу хлопчик. Старенька наділа теплий стьобаний халат, швиденько причесалась і зійшла вниз. Вона побачила, що в спальні світилось. Штірліц ходив по кімнаті, притуливши до грудей хлопчика, загорнутого в плед, і щось тихесенько наспівував йому. Старенька ніколи не бачила, щоб у Штірліца було таке обличчя, — воно до невпізнання змінилося, і стара навіть подумала спершу: «Та чи це він?» Обличчя Штірліца — завжди суворе, моложаве — зараз стало дуже старим, навіть схожим на жіноче.
Вранці економка підійшла до дверей спальні й довго не наважувалась постукати. Завжди Штірліц о сьомій годині сідав снідати. Він любив, щоб підсмажений хліб був гарячий, тому вона ставила його на плиту о пів на сьому, точно знаючи, що у визначений раз і назавжди час він вип'є чашку кави — без молока й цукру, потім намаже шматочок підсмаженого хліба мармеладом і вип'є другу чашку кави — тепер уже з молоком. За ті чотири роки, які економка прожила в домі Штірліца, він ні разу не запізнився до столу. Зараз уже була восьма година, а в спальні стояла тиша. Вона прочинила двері й побачила, що Штірліц і хлопчик спали на широкому ліжку. Хлопчик лежав поперек ліжка, впираючись п'ятками в спину Штірліца, а той умостився якимось дивом на самому краєчку ліжка. Мабуть, він почув, як економка відчинила двері, бо зразу ж розплющив очі і, усміхнувшись, приклав палець до губів. Він розмовляв пошепки навіть на кухні, коли зайшов дізнатися, чим вона буде годувати хлопчика.
— Мені казав мій племінник, — посміхнулась економка, — що тільки росіяни кладуть дітей до себе в ліжко…
— Невже? — здивувався Штірліц. — Чому?
— Від свинства…
— Виходить, ви вважаєте свого хазяїна свинею? — сміявся Штірліц.
Економка зніяковіла, обличчя її взялося червоними плямами.
— О пане Штірліц, як так можна… Ви поклали дитину в ліжко, щоб замінити йому батьків. Це від благородства й доброти…