«Він може говорити все, що йому заманеться, — думав Герінг про Гіммлера, — батько провокаторів не може бути чесною людиною. Він уже знає про моє сьогоднішнє позорище у фюрера. Він прийшов, щоб довести до кінця свою партію».
Гіммлер також розумів, що думає «наці № 2». Тому, зітхнувши, він вирішив йому допомогти. Він сказав:
— Ви — наступник, отже, ви — президент. А я — рейхсканцлер.
Він розумів, що нація не піде за ним як за вождем СС. Потрібна була фігура для прикриття.
Герінг відповів також автоматично:
— Це неможливо… — І через якусь мить сказав, дуже тихо, розраховуючи на те, що шепіт не запишеться на диктофон, якщо навіть той схований у чорній папці: — Це неможливо. Одна людина має бути і президентом, і канцлером.
Гіммлер ледь усміхнувся, посидів якусь хвилинку мовчки, а потім пружно підвівся, обмінявся з Герінгом партійним привітанням і тихо вийшов з бібліотеки…
Штірліц спустився з кабінету в гараж. Усе ще бомбили, але тепер десь у районі Цоссена — так йому принаймні здавалося. Штірліц відчинив ворота, сів за кермо і увімкнув запалення. Потужний мотор його «хорха» завуркотів рівно і впевнено.
«Поїхали, машинко», — подумав він по-російськи і увімкнув радіо. Передавали легку музику. Під час нальотів завжди передавали веселі пісеньки. Це стало звичкою: коли добряче били на фронті або сильно довбали з повітря, радіо передавало веселі, смішні програми: «Ну, їдьмо, машинко. Швидко поїдемо, щоб не попасти під бомбу. Найчастіше бомби попадають у нерухомі цілі. Поїдемо з швидкістю сімдесят кілометрів: отже, ймовірність попадання саме й зменшиться у сімдесят разів…»
Його радисти — Ервін і Кет — жили в Кепеніку, на березі Шпреє. Вони вже спали — і Ервін, і Кет. Останнім часом вони лягали спати дуже рано, бо Кет була вагітна.
— Ти гарно виглядаєш, — сказав Штірліц, — ти належиш до того рідкісного типу жінок, яких вагітність робить чарівними.
— Вагітність робить красивою будь-яку жінку, — відповіла Кет, — просто в тебе не було можливості цього помітити…
— Не було можливості, — посміхнувся Штірліц, — це ти правильно сказала.
— Тобі каву з молоком? — спитала Кет.
— Звідки молоко? Я забув привезти вам молока… Чорт…
— Я виміняв на костюм, — відповів Ервін. — Їй неодмінно треба хоч трошки молока.
Штірліц погладив Кет по щоці й спитав:
— Ти нам щось заграєш?
Кет сіла за рояль і, перегорнувши ноти, відкрила Баха. Штірліц відійшов до вікна й тихо спитав, Ервіна:
— Ти перевіряв, вони тобі не встромили якоїсь штуковини у віддушину?
— Я перевіряв, нічого нема. А що? Твої брати в СД уже винайшли нову гидоту?
— А біс їх знає.
— Ну? — спитав Ервін. — Що?
Штірліц хмикнув і похитав головою.
— Розумієш, — неквапливо заговорив він, — мені дали завдання… — Він знову хмикнув. — Я маю стежити за тим, хто з вищих бонз хоче вийти на сепаратні переговори з Заходом… Вони мають на увазі гітлерівське керівництво, не нижче. Як тобі це завдання, га? Веселе? Там, мабуть, вважають: якщо я не провалився за ці двадцять років, значить, я всесильний. Непогано було б стати мені заступником Гітлера. А може, взагалі пробитися у фюрери? Я стаю буркотуном, ти помічаєш?
— Тобі це личить, — відповів Ервін.
— Як ти думаєш народжувати, дівчинко? — спитав Штірліц, коли Кет перестала грати.
— По-моєму, нового способу ще не знайшли, — усміхнулась жінка.
— Я розмовляв позавчора з одним лікарем-акушером… Я не хочу вас лякати, мої любі… — Він підійшов ближче до Кет і попросив: — Грай, дівчинко, грай. Я не хочу вас лякати, хоч сам дуже злякався. Цей старий лікар сказав мені, що при пологах він може визначити походження будь-якої жінки.
— Я не розумію, — сказав Ервін.
Кет обірвала музику.
— Не лякайся. Спершу вислухай, а потім подумаємо, як вибратися з цієї халепи. Розумієш, жінки кричать, коли народжують дітей.
— Спасибі, — усміхнулася Кет, — а я думала, вони співають пісень.
Штірліц похитав головою, зітхнув:
— Розумієш, вони кричать рідною мовою. На діалекті тієї місцевості, де народилися. Отже, ти будеш кричати «мамочко» по-рязанськи…
Кет усе ще грала, але Штірліц побачив, як очі її — раптом зразу — налилися сльозами.
— Що робитимемо? — спитав Ервін.