Дорога йшла через ліс. Вітер ущух. Небо було чисте, зоряне, високе.
«Хоча, — міркував далі Штірліц, — Москва правильно думає, коли допускає можливість переговорів. Навіть якщо в них немає ніяких конкретних даних — такий варіант імовірний, бо він логічний. У Москві знають про ту гризню, яка точиться тут. Досі ця гризня була цілеспрямована: стати ближче до фюрера. Тепер зворотний процес. Усі вони: і Герінг, і Борман, і Гіммлер, і Ріббентроп, — зацікавлені в тому, щоб зберегти рейх. Сепаратний мир для кожного з них — коли хтось із них зможе його добитися — означатиме їхній особистий порятунок. Кожен із них думає про себе і аж ніяк не про долю Німеччини й німців. Отже, п'ятдесят мільйонів німців — лише карти в їхній грі за себе. Поки вони тримають у своїх руках армію, поліцію, СС, вони можуть повернути рейх куди їм заманеться, аби тільки мати гарантії особистої недоторканності…»
Гострий промінь світла різонув по очах Штірліца. Він примружився й автоматично натиснув на педаль гальма. З кущів виїхали два мотоциклісти СС. Вони стали поперек дороги, і один з мотоциклістів наставив на машину Штірліца автомат.
— Документи, — сказав мотоцикліст.
Штірліц простягнув йому своє посвідчення й запитав:
— А в чому справа?
Мотоцикліст подивився на посвідчення і, козирнувши, відповів:
— Нас підняли по тривозі. Шукаємо радистів.
— Ну й як? — спитав Штірліц, ховаючи посвідчення в кишеню. — Поки що нічого?
— Ваша машина — перша.
— Хочете заглянути в багажник? — посміхнувся Штірліц.
Мотоциклісти засміялись:
— Попереду дві воронки, обережніше, штандартенфюрер.
— Спасибі, — відповів Штірліц. — Я завжди обережний…
«Це після Ервіна, — зрозумів він, — вони перекривають дороги на схід і на південь. Взагалі, хоч і наївно, але в принципі правильно, якщо мати діло з дилетантом, який не знає Німеччини».
Він об'їхав воронки — вони були свіжі: у вітрове скло дихнуло легким запахом гару.
«Повернемося до наших баранів, — думав далі Штірліц. — А втім, не такі вже вони й барани, як їх малюють Кукринікси і Єфимов. Отже, відмичка, яку я для себе затверджую, особиста зацікавленість у мирі для Ріббентропа, Герінга чи Бормана. Після того як я точно визначу для себе вищі сфери рейху, слід найуважніше придивитися до Шпеєра: людина, яка відає промисловістю Німеччини, не просто талановитий інженер: напевне він серйозний політик, а я цю постать, яка може вийти до лідерів ділового світу Заходу, ще до пуття й не вивчив».
Штірліц зупинив машину біля озера. Він не бачив у темряві озера, але знав, що воно починається за цими соснами. Він любив приїздити сюди влітку, коли густе смолянисте повітря було поцятковане жовтими стовбурами дерев і білими сонячними променями, що пробивалися через голчасті могутні крони. Він тоді йшов у хащі, лягав у високу траву і лежав нерухомо — годинами. Спершу йому здавалося, що його вабить сюди тому, що тут тихо й безлюдно, і нема поряд галасливих пляжів, і високі жовто-голубі сосни, і білий пісок навколо чорного озера. Але потім Штірліц знайшов ще кілька таких самих безлюдних місць поблизу Берліна — і дубові переліски біля Науена, і величезні ліси коло Заксенхаузена, що здавалися синіми, особливо навесні, коли танув сніг, коли оголювалася бура земля. Потім Штірліц зрозумів, що його вабило саме до цього невеличкого озера: одного літа він проживав на Волзі, біля Гороховця, де були такі ж самі жовто-голубі сосни, і білий пісок, і чорні озерця в гущавині, що заростали влітку зеленню. Це бажання приїхати до озерця було в ньому якимось автоматичним, і часом Штірліц боявся свого невідступного бажання, бо — чим далі, тим більше — він їхав звідси розслабленим, лагідним, і йому хотілося випити… Коли в двадцять другому році він за завданням Дзержинського відступив з Владивостока з недобитками білої армії і перше, що він мав зробити — це розкласти еміграцію зсередини в Японії, Маньчжурії й Китаї, йому не було так важко, бо в цих азіатських країнах ніщо не нагадувало йому домівки: природа там граціозніша, мініатюрніша, вона акуратна й надто красива. Коли ж він дістав завдання Центру переключитися на боротьбу з нацистами, коли йому довелося податися до Австралії, щоб там у німецькому консульстві в Сіднеї заявити про себе, про фон Штірліца, якого обікрали в Шанхаї, він уперше відчув приступ ностальгії, коли їхав на попутній машині з Сіднея в Канберру. Він їхав через величезні ліси, і йому здавалося, що він перенісся кудись на Тамбовщину, а коли машина зупинилася на сімдесят восьмій милі, коло бару, і він пішов погуляти, поки його супутники чекали сандвічі й каву, то зрозумів, що гаї ці зовсім не ті, що в Росії, — вони евкаліптові, з духмяними, особливими, дуже приємними, але зовсім не рідними пахощами. Одержавши новий паспорт і попрацювавши рік у Сіднеї в готелі у хазяїна-німця, який грошима підтримував нацистів, Штірліц переїхав на його прохання в Нью-Йорк, там улаштувався на роботу в німецьке консульство, вступив у члени НСДАП, там виконував перші доручення секретної служби рейху. В Португалію його перевели вже офіційно — як офіцера СД. Він там працював у торговельній місії доти, поки не спалахнув заколот Франко в Іспанії. Тоді він з'явився в Вургосі у формі СД — уперше в житті. Відтоді він здебільшого жив у Берліні, виїжджаючи ненадовго у відрядження: то в Загреб, то в Токіо (там перед війною він останній раз бачив Зорге), то в Берн. І єдине місце, куди його вабило, де б він не мандрував, було невеличке озерце в сосновому лісі. Це місце в Німеччині було його Росією, тут він відчував себе вдома, тут він міг лежати на траві годинами й дивитися на хмари. Він звик аналізувати події, людей, найменші душевні повороти в самому собі, тому він прийшов до висновку, що в цьому потягові немає нічого містичного, нез'ясовного. Він зрозумів це, коли якось приїхав сюди на цілий день, взявши сніданок, який приготувала економка: кілька бутербродів з ковбасою й сиром, флягу молока і термос кави. Тоді він узяв також спінінг — саме була пора, коли клювала щука, — і дві вудки. Штірліц купив півпаляниці житнього хліба, щоб приманити коропа, — у таких озерцях було багато коропів, він знав це. Штірліц покришив трошки чорного хліба біля очерету, потім повернувся в ліс, розклав на пледі свій сніданок — акуратний, у целофанових кульочках, схожий на бутафорію у вітрині магазину. І раптом, коли він налив у розсувний синій стакан молока, його занудило від цих вітринних бутербродів, і він заходився ламати чорний хліб, і їсти його великими шматками, й запивати молоком, і йому стало солодко-гірко і водночас весело й бентежно. Він згадав таку ж траву, і такий же синій ліс, і руки няньки, — він пам'ятав тільки її пальці, довгі й ласкаві, і такий же чорний хліб, і молоко у глиняному кухлі, і осу, що вжалила його в шию, і білий пісок, і воду, до якої він з плачем кинувся, і сміх няньки, і тонкий писк мошок у передзаходовому білому небі…