Наша наступна зустріч з американцями відбудеться найближчими днями.
Хайль Гітлер!
Ваш Карл Вольф»
Вольф написав правду. Переговори йшли саме в такому чи майже в такому ключі. Він тільки нічого не написав про те, що по дорозі додому, в Італію, він у купе поїзда мав тривалу розмову віч-на-віч з Гюсманом і Вайбелем. Обговорювався склад майбутнього кабінету Німеччини. Було обумовлено, що канцлером стане Кессельрінг, міністром закордонних справ — групенфюрер СС фон Нейрат, колишній намісник Чехії і Моравії, міністром фінансів — почесний член НСДАП Ялмар Шахт, а міністром внутрішніх справ — обер-групенфюрер СС Карл Вольф, Гіммлеру в цьому кабінеті портфеля не призначили.
А Штірліц що є сили гнав свій «хорх» до швейцарського кордону. Поряд з ним, принишклий, блідий, сидів пастор. Штірліц настроїв приймач на Францію — Париж передавав концерт молоденької співачки Едіт Піаф. Голос у неї був. низький, сильний, а слова пісень прості й щирі.
— Повний моральний занепад, — сказав пастор, — я не засуджую, ні, просто я слухаю її і весь час згадую Генделя й Баха. Раніше, мабуть, люди мистецтва були вимогливіші до себе: вони йшли поряд з вірою і ставили перед собою надзавдання. А це? Так розмовляють на базарі…
— Ця співачка переживе себе… Але сперечатися ми з вами будемо після війни. Зараз іще раз повторіть мені все, що ви маєте зробити в Берні.
Пастор почав розповідати Штірліцу те, що той утовкмачував йому останні три години. Слухаючи пастора, Штірліц міркував далі: «Так, Кет залишилася в них. А якби я вивіз Кет, вони кинулися б до пастора — мабуть, за ним теж хто-небудь стежить із гестапо. І тоді вся операція неминуче провалилася б, а Гіммлер, мабуть, знюхається з тими, що в Берні… Кет, коли станеться щось непередбачене, — а це непередбачене може статися, хоча й не повинно, — може сказати про мене, якщо знущатимуться з дитини. Але пастор почне своє діло, а Плейшнер повинен був виконати мої доручення. Телеграма вже має бути дома. Ні пастор, ні Плейшнер не знають, чому вони дали хід у моїй операції. Все буде гаразд Я не дам Гіммлеру сісти за стіл переговорів у Берні. Тепер не вийде. Про моє «вікно» Мюллер нічого не знає, і прикордонники нічого не скажуть його людям, бо я дію за вказівками рейхсфюрера. Отже, пастор сьогодні буде в Швейцарії. А завтра він почне своє діло. Наше діло, так буде точніше».
— Ні, — сказав Штірліц, відірвавшись од своїх роздумів. — Ви маєте призначати зустрічі не в голубому залі готелю, а в рожевому.
— Мені здавалося, що ви мене зовсім не слухаєте.
— Я слухаю вас дуже уважно. Продовжуйте, будь ласка…
«Якщо пастор дійде і все буде гаразд, я вирву звідти Кет. Тоді можна буде грати ва-банк. Вони звужують кільце, тут мені не допоможе навіть Борман… Біс їх там усіх знає! Я втечу з нею через моє «вікно», якщо зрозумію, що гра наближається до кінця. А якщо можна буде продовжувати — доказів у них нема й не може бути, — тоді доведеться забирати її зі стріляниною, забезпечивши собі алібі через Шелленберга. Поїхати до нього додому й доповісти чи в Хохенліхен, він там невідступно коло Гіммлера, розрахувати час, знищити охорону на конспіративній квартирі, розбити передавач і вивезти Кет. Головне, розрахувати час і швидкість. Нехай шукають, їм лишилося недовго шукати. Судячи з того, як Мюллер жахнувся, побачивши з проламаним черепом Холтоффа, той працював за його завданням. Він не міг би все це зробити так точно, якби не грав самого себе, якби задана роль не лягла на його щирі думки. І ще невідомо, що було б далі, коли б я погодився йти з ним і з Рунге. Можливо, він пішов би разом. Усе це можливо. Я ж пам'ятаю, як він дивився на мене на допиті астронома і як він говорив тоді… Я зіграв з ним правильно. Несподіваний від'їзд я прикрию, з одного боку, Шелленбергом, а з другого — Борманом. Тепер головне — Кет. Завтра вдень я не заїжджатиму до себе: я зразу піду до неї. Ні, не можна. Ніколи не можна грати наосліп. Я мушу йти до Мюллера».
— Правильно, — сказав Штірліц, — дуже добре, що ви на це тернули увагу: сідайте в друге таксі, пропускаючи перше, і ні в якому разі не сідайте у випадкові попутні машини. Словом, я сподіваюсь, що ваші друзі з монастиря, який я вам назвав, опікатимуть вас. І хочу повторити ще раз: усе може статися з вами. Все. Коли ви допустите найменшу необережність, ви не встигнете навіть зрозуміти, як опинитесь тут, у підвалі Мюллера. Але якщо станеться це — знайте: моє ім'я, хоч один раз вами вимовлене — чи в маренні, чи під тортурами, — означає мою смерть, а разом зі мною — неминучу смерть вашої сестри й племінників. Ніщо не зможе врятувати наших рідних, коли назвете моє ім'я. Це не погроза, зрозумійте мене, це реальність, а її треба знати й завжди про неї пам'ятати.