Плейшнер неквапливо доїдав морозиво і, посміхаючись, слухав голоси дітей. Учитель спитав:
— Подякуємо хазяїнові цього чудового куточка, який нам дав гарячий притулок і холодне морозиво? Заспіваємо йому нашу пісню?
— Заспіваємо! — відповіли діти.
— Ставлю на голосування! Хто проти?
— Я, — сказала дівчинка, рудоволоса, веснянкувата, з величезними блакитними очима. — Я проти.
— Чому?
Саме в цю хвилину двері кафе відчинились і, струшуючи дощові краплі з плаща, ввійшов високий голубоокий велетень — хазяїн конспіративної явки. Разом з ним був худий, жвавий, смуглявий чоловік з виразним, дуже сильним вилицюватим обличчям. Плейшнер мало не схопився з місця, але згадав настанову високого: «Я сам вас упізнаю». Плейшнер уткнувся в газету, прислухаючись до розмови дітей.
— Поясни, чому ти проти? — спитав учитель дівчинку. — Треба вміти відстоювати свою точку зору. Може, твоя правда, а може, наша. Ось ти й допоможи нам…
— Мама каже, що після морозива не треба співати, — відповіла дівчинка, — можна зіпсувати горло.
— Мама багато в чому права. Звичайно, якщо ми будемо голосно співати або кричати на вулиці — можна зіпсувати горло. Але тут… Ні, я думаю, тут нічого страшного з горлом не станеться. А втім, ти краще не співай: ми на тебе не образимось.
І вчитель перший заспівав веселу тірольську пісеньку. Хазяїн кафе вийшов з-за стойки й поаплодував дітям. Вони шумно вийшли з кафе, й Плейшнер замислено подивився їм услід.
«Десь я бачив цього смуглявого, — раптом згадав він. — Такі обличчя запам'ятовуються. Може, я сидів з ним у таборі? Ні… Там и його не бачив. Але я його пам'ятаю. Я його дуже добре пам'ятаю».
Видно, він надто уважно розглядав обличчя смуглявого чоловіка, бо той, помітивши це, усміхнувся, і Плейшнер одразу ж згадав його, немов побачив кадр з кінофільму. Він навіть почув голос його: «І нехай він підпише зобов'язання — в усьому бути з фюрером! В усьому! Щоб він потім не мав змоги кивати на нас і говорити: «Це вони винні, я стояв осторонь!» Тепер ніхто не може стояти осторонь! Вірність чи смерть — така дилема для німця, який вийшов з концтабору». Це було на другий рік війни: його викликали в гестапо для чергової розмови — професора викликали раз на рік, як правило, навесні. І цей невеличкий смуглявий чоловік зайшов до кабінету, послухав його розмову з гестапівцем у формі, що завжди проводив з ним бесіду, й сказав зло, істерично слова, які Плейшнер добре запам'ятав. Плейшнер пішов тоді до брата — той ще працював головним лікарем, і ніхто не думав, що через рік він помре. «Їхня звична манера, — сказав брат. — Вони істеричні сліпці і, примушуючи тебе підписувати декларацію вірності, вважають, причому щиро, що роблять тобі цим самим велику честь…»
Плейшнер відчув, як у нього затремтіли руки. Він не знав, що робити: підійти до високого товариша, хазяїна явки, і відкликавши, попередити його; вийти на вулицю й там подивитися — підуть вони разом чи розійдуться; а може, встати першим і швидше піти на явку, щоб попередити того чоловіка, який лишився там, — він же чув ще один голос, коли був там, — щоб на вікні виставили сигнал тривоги.
«Стоп! — раптом промайнуло у Плейшнера. — А що було на вікні, коли я йшов туди перший раз? Там же стояв вазон, про який мені казав Штірліц. Чи не стояв? Ні, не може бути, тоді чому ж зараз цей товариш… Ні, це починається істерика. Стоп! Треба взяти себе в руки. Стоп».
Високий, так і не глянувши на Плейшнера, вийшов разом з невеличким смуглявим супутником. Плейшнер простяг хазяїнові купюру — свою останню купюру, але в хазяїна не було здачі, і той побіг у магазин навпроти, а коли він, віддавши гроші Плейшнеру, провів його до виходу, то на вулиці вже нікого не було: ні високого хазяїна явки, ні невеличкого чорнявого чоловіка.
«А може, він як Штірліц? — подумав Плейшнер. — Може, він також, як і той, грав свою роль, борючись з наці зсередини?»
І ця думка трохи заспокоїла його.
Плейшнер підійшов до будинку, де містилась явка, і, поглянувши на вікно, побачив високого хазяїна явки й чорноволосого. Вони стояли, розмовляючи про щось, між ними стояв великий вазон — сигнал провалу. Російський розвідник, відчувши, що за ним стежать, устиг виставити цей сигнал тривоги, а гестапівці так і не змогли дізнатися, що цей вазон означає: «все гаразд» чи «явку провалено». Але оскільки вони були певні, що росіянин не знає про полювання на нього, то залишили все, як було, а також і тому, що Плейшнер, через свою неуважність, зайшовши сюди перший раз, навіть не глянув на вазон, гестапівці й вирішили: на явці все гаразд.
Люди у вікні побачили Плейшнера, і високий, посміхнувшись, кивнув йому головою. Плейшнер уперше побачив посмішку на його обличчі, і вона допомогла йому все зрозуміти. Він теж посміхнувся і став переходити вулицю: вирішив, що так його не побачать згори і він утече від них. Але, оглянувшись, помітив двох чоловіків, які йшли метрів за сто від нього, роздивляючись вітрини.