Плейшнер відчув, як у нього ослабли ноги.
«Кричати? Кликати на допомогу? Ці настигнуть раніше. Я знаю, що вони зі мною зроблять, Штірліц розповідав, як людину можна усипити чи видати за психічнохвору».
В хвилину страшної небезпеки, якщо тільки людина не втратила здатності боротися, увага стає особливо загостреною, мозок працює з найбільшою напругою.
Плейшнер побачив у тому парадному, куди він заходив позавчора, шматочок синього, снігового, низького неба.
«Там прохідний двір, — зрозумів він. — Мені треба ввійти в парадне».
Він увійшов у парадне на негнучних, тремтячих у колінах ногах і з завмерлою усмішкою на сірому обличчі.
Плейшнер зачинив за собою двері й кинувся до протилежних дверей, що вели в двір. Він штовхнув їх рукою й зрозумів, що вони замкнені. Він навалився плечем — двері не піддавались.
Плейшнер ще раз навалився на двері, але вони не відчинились, а вилізти в маленьке віконце — в те саме, крізь яке він побачив небо, було неможливо.
«І потім це ж не кіно, — раптом стомлено, байдуже і якось відчужено подумав він, — старий чоловік в окулярах вилізатиме у в.ікно й застряне там… Ноги теліпатимуться, і вони мене втягнуть сюди за ноги».
Він піднявся на один проліт угору, але вікно, з якого можна було б вистрибнути, виходило на безлюдну, тиху вулицю, а по цій вулиці, не кваплячись, ішли ті двоє, в капелюхах, і тепер уже не розглядали вітрин, а уважно стежили за під'їздом, куди він зайшов. Він збіг ще на один проліт: вікно, що виходило у двір, було забите фанерою.
«Найстрашніше, коли вони роздягають тебе, заглядають у рот — тоді відчуваєш себе комахою. В Римі просто вбивали — прекрасний час чесної антики! А ці хочуть або перевиховати, або затоптати перед тим, як спровадити на шибеницю. Звичайно, я не витримаю їхніх тортур. Тоді, перший раз, мені не було чого приховувати, і все одно я не витримав, і сказав те, що вони хотіли, і написав усе те, що вони вимагали. І тоді я був молодший. А тепер, коли вони почнуть допитувати мене, я не витримаю й зраджу пам'ять брата. А зрадити нам'ять брата — це вже смерть. То краще загинути, нікого не зрадивши».
Він зупинився біля дверей. На табличці було написано: — «Доктор права Франц Ульм».
«Зараз я подзвоню до цього Ульма, — осяйнуло Плейшнера. — І скажу йому, що в мене погано з серцем. У мене крижані пальці, обличчя, мабуть, бліде. Нехай він викличе лікаря. Нехай вони стріляють у мене при людях, я тоді встигну щось крикнути».
Плейшнер натиснув кнопку дзвінка. Він почув, як за дверима протяжно задзвенів гонг.
«А Ульм спитає, де я живу? — думав він. — Ну то й що? Нехай я потраплю до рук цієї поліції. Незабаром кінець Гітлеру, і тоді я зможу сказати, хто я й звідки».
Він натиснув на кнопку іще раз, але йому ніхто не відповів.
«Цей Ульм зараз сидить у кафе і їсть морозиво. Смачне, з суницями й сухими вафлями, — знову якось здаля подумав Плейшнер. — І читає газету, і нема йому до мене ніякого діла».
Плейшнер побіг нагору. Він промахнув півпрольоту, щоб подзвонити в ті двері, що були навпроти явки. Але двері конспіративної квартири відчинилися, і високий блондин, вийшовши на сходи, сказав:
— Ви помилилися номером, чоловіче. В цьому під'їзді живем'о тільки ми та Ульм, якому ви дзвонили, всі інші у від'їзді.
Плейшнер стояв біля вікна в парадному — великого, немитого.
«А на столі лишився рукопис. Я обірвав його на половині сторінки, а мені так добре писалося. Якби я не поїхав сюди, я сидів би й писав у Берліні, а потім, коли все це скінчилося б, я зібрав би все написане в книжку. А зараз? Ніхто навіть не розбере мого почерку».
Він вистрибнув з вікна — ногами вперед. Він хотів закричати, але не зміг, бо серце його розірвалось одразу ж, коли тіло відчуло під собою стрімку порожнечу.
Коли Мюллеру доповіли, що Штірліц іде по коридору РСХА до свого кабінету, він на мить розгубився. Він був певен, що Штірліца схоплять десь у іншому місці. Він не міг пояснити собі чому, але його ні на хвилину не облишало передчуття удачі. Він, правда, знав свою помилку, він згадав, як повівся, побачивши побитого Холтоффа. Штірліц, звичайно ж, усе зрозумів, тому, вважав Мюллер, він і кинувся навтікача. А те, що він з'явився в імперському управлінні безпеки і квапливо йшов по коридорах, розкланюючись із знайомими, викликало в Мюллера розгубленість, і впевненість в успіхові похитнулась.