— Нічого. Я готовий поголодувати. До речі, ваші йоги вважають голод найактивнішими ліками… Ну, пригадали?
— Якщо я заарештований і ви офіційно повідомите мене про це, — я відповідатиму на ваші запитання як заарештований. Коли я не заарештований, — я відповідати вам не буду.
— Не буду, — повторив Мюллер слова Штірліца в його ж інтонації. — Не буду.
Він поглянув на годинник: якби зайшов Рольф, він почав би з передавача, але Рольф затримувався, і Мюллер сказав:
— Будь ласка, постарайтеся стенографічно точно відтворити — бажано по хвилинах, — що ви робили після телефонної розмови з кімнати спецзв'язку, куди доступ категорично заборонено всім?!
«Він не відкрив третьої картки з пальцями, — подумав Штірліц. — Отже, він іще має дещо. Треба збити його з пантелику зараз, щоб він не був такий упевнений далі».
— Після того, як я зайшов до кімнати спецзв'язку — зв'язківців за халатність треба віддати до суду, вони залишили ключ у дверях і кинулися, мов зайці, в бомбосховище, — я зустрівся з партайгеносе Борманом. І пробув з ним понад дві години. Про що ми з ним розмовляли, я, звичайно, вам відповідати не стану.
— Не заривайтеся, Штірліц, не заривайтеся… Я все-таки старший від вас — і за званням, та й за віком теж.
«Він відповів мені так, натякнувши, що мене не заарештували, — промайнуло в голові Штірліца. — Виходить, у них немає доказів, але вони їх ждуть — і від мене також. Значить, у мене ще лишився шанс».
— Прошу пробачити, обергрупенфюрер.
— Отак воно краще. То про що ж ви розмовляли з Борманом? З партайгеносе Борманом?
— Я зможу відповісти на ваше запитання лише в його присутності — прошу зрозуміти мене правильно.
— Якби ви відповіли мені без нього, це, напевне, дало б вам змогу не відповідати на третє запитання…
Мюллер ще раз подивився на годинник — Рольф зараз уже мав спускатися вниз, Мюллер завжди вважав, що напрочуд точно відчуває час.
— Я ладен відповісти на ваше третє запитання, якщо воно стосується мене особисто, а не інтересів рейху й фюрера.
— Воно стосується особисто вас. Оці пальці мої люди знайшли на чемодані російської радистки. І на це запитання вам відповісти найважче.
— Чому? На це запитання мені якраз неважко відповісти: чемодан радистки я оглядав у кабінеті в Рольфа — він підтвердить.
— А він уже підтвердив це.
— В чому ж справа?
— Справа в тому, що відбитки ваших пальців зафіксували в районному відділенні гестапо ще до того, як чемодан потрапив до нас.
— Помилка виключена?
— Виключена.
— А випадковість?
— Можлива. Тільки доказова випадковість. Чому серед двадцяти мільйонів чемоданів, які знаходяться в берлінських квартирах, саме на тому, де російська радистка зберігала своє хазяйство, знайшли ваші пальці? Як це пояснити?
— Хм… хм… Пояснити це справді важко, майже неможливо. І я на вашому місці не повірив би жодному моєму поясненню… Я розумію вас, обергрупенфюрер. Я розумію вас…
— Мені дуже хотілося б одержати від вас доказову відповідь, Штірліц, даю вам слово честі, я ставлюсь до вас із симпатією.
— Я вірю.
— Зараз Рольф приведе сюди росіянку, і вона допоможе нам з'ясувати: я певен, де ви могли «наслідити» на чемодані.
— Росіянка? — знизав плечима Штірліц. — Яку я взяв у госпіталі? В мене абсолютна зорова пам'ять. Якби я зустрічав її раніше, я пам'ятав би обличчя. Ні, вона нам не допоможе…
— Вона допоможе нам, — заперечив Мюллер. — І допоможе нам… — він знову почав порпатися в нагрудній кишені, — ось що… З Берна…
І він показав його шифровку, яку Штірліц відправив з Плейшнером у Берн.
«А це вже — провал, — зрозумів Штірліц. — Це — крах. Я просто ідіот. Плейшнер або боягуз, або розтяпа, або провокатор».
— То ви подумайте, Штірліц. — Мюллер важко підвівся й повагом вийшов з камери.
Штірліц відчув порожнечу, коли двері камери тихо зачинились. Він переживав це почуття кілька разів. Йому здавалося, що він уже не стояв на ногах, і тіло здавалося Штірліцу чужим, нереальним, тоді як усі навколишні предмети робилися ще більш рельєфними, кутастими (він потім дивувався, як багато кутів він устигав знаходити в такі хвилини, і він утішався цією своєю дивовижною здатністю), а ще він точно розрізняв лінії дотику всяких кольорів і навіть відрізняв, у якому місці той чи інший колір стає поглинаючим, головним. Уперше це відчуття з'явилося в 1940 році в Токіо, пізньої осені, він тоді йшов з резидентом СД у німецькому посольстві по Маріноуті-ку, а біля будинку «Токіо банку» віч-на-віч зіткнувся з своїм давнім знайомим по Владивостоку — офіцером контррозвідки Воленькою Пімезовим. Той кинувся до нього з обіймами, помчав через дорогу (росіянин — всюди росіянин: до всього привчається, тільки дорогу переходить завжди, порушуючи правила руху; Штірліц потім по цьому впізнавав за кордоном одноплемінників), упустив з рук папку й закричав: — Максимчику, рідний!