У Владивостоці вони були на «ви», і смішно було подумати, що Пімезов коли-небудь зможе звернутися до нього — «Максимчику» замість поштивого «Максиме Максимовичу». Ця риса росіянина за кордоном — вважати одноплемінника товаришем, а знайомого, хай навіть випадкового, нерозлучним другом — теж була точно підмічена Штірліцом, і тому він з таким небажанням їздив у Париж, де було багато росіян, і в Стамбул, а їздити йому в обидва ці міста доводилося досить часто. Після зустрічі з Пімезовим — Штірліц точно зіграв презирливе здивування і відсторонив тоді від себе Волю бридливим жестом вказівного пальця, і той, ніби побитий, улесливо посміхаючись, відійшов, і Штірліц помітив, який у нього брудний комірець (чіткі кольори — білий, сірий і майже чорний на його комірці — він потім як експеримент відтворив на папері, повернувшись у готель, і готовий був посперечатися, що зробив це не гірше, ніж фотоапарат, — жаль тільки, ні з ким було посперечатися), — саме після цієї зустрічі в Токіо він став скаржитися лікарям, що в нього псується зір. Через півроку він уже носив димчасті окуляри — за порадою лікарів, які вважали, що в нього запалення слизової оболонки лівого ока через постійну перевтому. Він знав, що окуляри, особливо димчасті, змінюють людину іноді до невпізнанності, але зразу надівати окуляри після токійського інциденту було нерозумно, цьому передувала піврічна підготовка. При цьому, звичайно, радянська секретна служба в Токіо дуже уважно протягом того півроку спостерігала, чи не виявлятиме хтось із німців інтересу до Пімезова. Інтересу до нього не виявили: мабуть, офіцер СД не надав ніякого значення цьому занедбаному російському емігрантові в стоптаних черевиках і брудній сорочці як об'єкту, що заслуговує серйозної уваги.
Удруге таке ж відчуття порожнечі і власної нереальності він пережив у Мінську в сорок другому році. Він тоді був у почті Гіммлера і разом з рейхсфюрером брав участь в інспекційній поїздці по концтаборах радянських військовополонених. Російські полонені лежали на землі — живі поряд з мертвими. Це були кістяки, живі кістяки. Гіммлера тоді занудило, і обличчя його стало біле мов крейда. Штірліц ішов поряд з Гіммлером, і весь час йому хотілося вихопити свого «вальтера» й загнати обойму у веснянкувате обличчя цієї людини н пенсне, і тому, що ця спокуса була фізично такою можливою для виконання, Штірліц тоді весь похолов і відчув солодке блаженство. «А що буде потім? — запитав себе він. — Замість цієї тварюки посадять іншу і посилять особисту охорону. І все». Він тоді, перш ніж перебороти спокусу, відчув своє тіло легким і чужим. І, як диявольську ману, відганяв від себе фотографічно точне кольорове сприйняття обличчя Гіммлера. Веснянки в нього були розмито-жовті на щоках та біля скронь і виразно-коричневі коло лівого вуха, а на шиї — чорні, пухирчасті. Лише через рік він зміг уперше посміятися з цього свого повсякчасного видіння…
Штірліц примусив тіло спружинитись і, відчуваючи дрібне тремтіння м'язів, постояв хвилинку. Кров ударила йому в обличчя і в очах затіпалися гострі зелененькі молоточки.
«Отак, — сказав він подумки. — Треба відчувати себе всього, цілком, як кулак. Незважаючи на те що стіни тут пофарбовані трьома фарбами — сірою, синьою, білою».
І він засміявся. Він не примушував себе сміятися. Просто ці кляті кольори… Будь вони неладні. Слава богу, що Мюллер вийшов. Він зробив дурницю, що дав йому час на роздуми. Ніколи не можна давати часу на роздуми, коли вважаєш співрозмовника серйозним противником. Значить, Мюллер, у тебе самого не сходяться кінці з кінцями.
…Мюллер виїхав на місце вбивства Рольфа й Барбари разом з найкращими своїми сищиками — він узяв старих, які ловили з ним і бандитів, і націонал-соціалістів Гітлера, і комуністів Тельмана й Брандлера в двадцятих роках. Він брав цих людей у виняткових випадках. Він не переводив їх у гестапо, щоб вони не зазнались: кожний слідчий гестапо сподівався на допомогу експертів, агентів, диктофонів. А Мюллер був шанувальником Чапека — сищики в цього письменника обходилися своєю головою і своїм досвідом.
— Взагалі нічого? — перепитав Мюллер. — Ніяких зачіпок?
— Ніякого біса, — відповів сивий, із землистим обличчям старий. Мюллер забув, як його звати, хоча вони були на «ти» з 1926 року. — Це схоже на вбивство, яке ти розкручував у Мюнхені.