Выбрать главу

Повернувшись 1920 року до Парижа, він знову береться за годинникарство і просить для себе натуралізації. Підтримує постійні контакти з анархістськими і просовєтськими колами. 1926 року він, зокрема, зав’язує контакт із совєтським агентом М. Володіним, який, здається, був основним організатором вбивства. Отже, Шварцбард є лише звичайнісіньким вбивцею на утриманні секретних служб Москви. Та під час судового процесу його захисники роблять усе, аби перешкодити з’ясувати цю деталь.

Проте від початку процесу численні спостерігачі впевнені у тому, що вбивство є справою секретних совєтських служб. Скажімо, один журналіст у газеті “Фігаро” від 19 травня 1927 року зазначив, що у цій справі існують “промовисті співпадіння між різними фактами: у Парижі з кишенями, повними грошей, знаходиться Юхим Геллер, агент совітів, у той час, коли Петлюра викликає занепокоєння III Інтернаціоналу. Юхим Геллер причетний до Червоної допомоги32, яка підготувала замах у Софії...; Юхим Геллерпольський жид; убивця Петлюрипольський жид, натуралізований француз... який заявляє про свою непричетність до Червоної допомоги і комунізму, має адвокатом штатного захисника Червоної допомоги, сильного захисника французьких комуністів і комуністів-імігрантів”.

Перед процесом щирий приятель вбивці Ілля Добковський, також єврей, подав генеральному прокурору розгорнену заяву, в котрій вимагав, щоб совєтсь-кий агент Володін, якого він знає особисто, був закликаний до судового слідчого і навіть арештований як співучасник Шварцбарда: Володін зізнався йому в участі у злочині. Але для Анрі Торреса Ілля Добковський був лише розумово хворий, божевільний. Він, до речі, заперечив проти того, щоб Добковського згадували на процесі як свідка. Слідчий суддя задовольнив прохання адвоката, котрий, можливо, вважав так само, як і він, що “жид, який спроможний заявляти, що Петлюра не був ні антисемітом, ні погромником, може бути лише божевільним”33. А коли твердження про те, що Шварцбард був агентом ЧК, пролунало з уст О. Шульгина, колишнього члена українського уряду, Анрі Торрес заявив, що це не доведено, зате він добре знає, що його клієнт — член організації, яка називається “Ліга прав людини”34.

Згадка про “Лігу прав людини” була принаймні недоречною, якщо не цинічною. Бо там, де йдеться про права людини, не могло бути мови про помсту, чи вбивство жертви, якій не зачитано прав на захист, на справедливий суд.

Сьогодні взагалі нема жодного сумніву в тому, що Петлюра став жертвою замаху, здійсненого за наказом з Москви. Після процесу одна газета російських емігрантів визнала, що, як засвідчив один совєтський агент, план вбивства був розроблений в Москві совєтськими секретними службами35. Після другої світової війни П. С. Дерябін, російський офіцер НКВС, який перейшов на Захід, заявив 26 березня 1965 року під присягою перед комісією американського Сенату, що він чув, як в “Еміграційному відділі” служби безпеки Москви говорили, що Петлюру вбила та сама служба безпеки36.

Джон Беррон, спеціаліст з цього питання, пише так: “Відповідно до ленінських настанов, за яками все, що допомагає поступові комунізму, визначається моральним, Радянський Союз взявся вбивати і викрадати іноземців, починаючи з 1926 року, коли Сталін остаточно зміцнив свою владу. Того року агенти ДПУ вбили в Парижі українського керівника Симона Петлюру”37.

Процес вбивці Шварцбарда перетворився на процес жертви, яка не могла більше себе захистити. Анрі Торрес з допомогою певних могутніх єврейських кіл Франції та світу чудово взявся за цю справу. Процес послужив для того, щоб безапеляційно засудити жертву “за жорстокості, здійснені його військом”. Винного за погроми знайшли, і єврейський народ, нарешті, помстився за себе... Насправді засудили і дискредитували справу української незалежності та український визвольний рух. Анрі Торрес стверджував: “...Треба сказати, що український національний рух з 1905 року мав германський дух...”38

Подання свідків цивільної сторони, які намагалися захистити пам’ять Петлюри, мало що важили віч-на-віч із зусиллями Анрі Торреса та мобілізацією темних сил, репрезентованих кількома десятками фанатиків-“вигнанців”39. Торрес, крім того, забезпечив собі підтримку відомих людей: А. Оларда, який ніколи не був в Україні, але засудив погроми, що відбувалися при уряді Петлюри; М. Гольдштейна, який ніколи на власні очі не бачив жодного погрому, але був упевнений, що вони були організовані, а відтак всі євреї стверджували, що то були погроми Петлюри, отже, це правда, до того ж головнокомандувач повинен відповідати за своє військо; Максима Горького і Жозефа Кесселя, які не були в Україні в 19171920 роках і не дали жодних доказів відповідальності Петлюри; Віктора Маргеріта, графині де Ноай, М. Сльосберга та ін.

Для Анрі Торреса на лаві підсудних сидів не Шварцбард, а погроми. Це “процес погромів”. І пан Торрес робить такий висновок у своєму звинуваченні:

“Панове судді! Щоб засудити вчорашні погроми, щоб попередити погроми завтрашні, щоб не були зганьблені найвеличніші гасла шляхетності Франції, за які ми всі відповідаємо, щоб не затьмянів священий світоч, який упродовж ста тридцяти років передають собі з рук в руки покоління нашої землі, за жидів і за французів, за мертвих і за живихтут говорить не лише адвокат Шварцбарда, але разом з ним, одночасно з ним, промовляють тисячі і тисячі мучеників, а разом із ними голоси аббата Греґуара, Рабо Сент-Етьєна, Мірабо, Ґамбетти, Віктора Гюґо, за тих усіх мертвих і тих, хто живе, закликаю Вас, щоб його виправдали, щоб вийшла вільною ця людина, яка носить на чолі, як жахливу печать, усю трагедію свого народу”40.

Справу виграно. Шварцбард виправданий під оплески присутніх, де були переважно євреї, які вигукували: “Слава Франції!”41

Таким чином, Петлюру визнали винним за ті злочини, які він не скоїв. Ні Шварцбард, ні Торрес не дали найменшого доказу його вини. “Так само, як Шварцбард і свідки захисту, пан Торрес у своєму патетичному виступі не зумів переконливо доказати легітимності злочинної дії, скоєної його клієнтом. Так само, як і інші, адвокат захисту не зумів переконати в тому, що бідолашна жертва взяла зі собою в могилу навіть часткову чи непряму відповідальність за ті страхіття, у яких намагалися її звинуватити8.

Один із найвидатніших лідерів сіонізму В. Жа-ботинський так писав про Петлюру і погроми: “Ні Петлюра, ні Винниченко, ні інші дійсні члени українського уряду ніколи не були тими, кого називають “погромниками”. Хоча я не знав

їх особисто, але дуже добре знаю цей тип українського інтелектуала-націоналіста, зараженого соціалізмом. Я виростав з ними, я вів разом з ними боротьбу проти асиміляторів та русифікаторівжидівських і українських. Не вдасться переконати ні мене, ні інших сіоністських інтелектуалів південної Росії, що людей цього типу можна вважати антисемітами. Це важливо, бо це приводить нас до найголовнішої речі* до глибокої правди, яку забувати небезпечно; ця правда полягає в тому, що небезпека криється не в суб’єктивному антисемітизмі людей, але в “активному антисемітизмі обставин...”42

вернуться

32

“Червона міжнародна допомога є одним із найстрашніших формувань. Його мета полягає у захисті за кордоном комуністичних товаришів, яких переслідує мерзотний капіталізм; його справжня мета — підготовка терористичних дій” (Le Figaro, 13 травня 1927 p.).

вернуться

33

Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Nouvelles Editions Latines. Paris, 1962. P. 191.

вернуться

34

Там же. C. 180.

вернуться

35

Іванис В. Симон Петлюра президент України. Торонто, 1952. С.242.

вернуться

36

Murder International. Inc. Washington, 1965. P. 62.

вернуться

37

Barron J. KGB, Elsevier Séquoia. Paris; Bruxelles, 1975. P. 323.

вернуться

38

Torrès H. Le procès des pogroms. Paris, 1928. P. 41.

вернуться

39

Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Nouvelles Editions Latines. Paris, 1962. P.219.

вернуться

40

Torrès H. Le procès des pogroms. Paris, 1928. P. 214.

вернуться

41

Там же. C. 9.

вернуться

42

En notre âme et conscience. La vérité sur Simon Petlura. Paris, 1958.

P. 77.