Справді. Автори заяви стверджують низку явищ, характерних для польської урядової політики від часів захоплення військовою силою українських територій, а потім і приєднання їх до Польщі через затвердження Радою Амбасадорів. Посли заявляють, що становище, утворене польською владою на цих землях в стосунку до українського населення та його національних прав, остільки тяжке, що вони — законні представники цього населення — не в стані далі боронити інтереси останнього перед польською владою. Всі заходи, яких вони в цьому напрямку вживали, не дали бажаних наслідків, отже вони, парляментарні депутати, примушені тепер звернутися до громадської опінії цілого світу та притягти увагу її до того, що творить згадана влада над українським населенням.
Ми не знаємо, як реагуватиме на цю заяву польський уряд і польська громадська опінія. Це — їх діло. Коли вони обоє поставляться до заяви з байдужністю або перейдуть над нею до порядку дня, як над чимсь маловартним з політичного боку, то така позиція буде свідчити про невірну оцінку цими чинниками виступу українських депутатів і про брак у них ясної програми в питаннях державної політики, зокрема в стосунку до того народу, що в кількості більше як 30 мільйонів живе в сусідстві з Польщею, а в кількості більше як 7 мільйонів живе в самій Польщі. Знов же, коли виступ українських депутатів тільки додасть нового імпульсу польській владі до продовження нею тієї політики, що ось уже шість років провадиться на українських землях, то в такій "еманації" польської політики виявиться тільки самозахопленість і тяжке для польської державности своїми наслідками невміння й небажання думати про майбутнє своєї держави, а натомість уміння власними руками захитувати її. Ми не можемо сказати, щоб та практика, якої додержується польський уряд в зазначеному обсязі, могла дати справжнім польським патріотам певність щодо нормального розвитку польської державности. Навпаки, кількарічна дійсність може тільки викликати у них неспокій і турботу за завтрішній день.
Дивлячись з боку на національну політику польських керуючих кругів, приходиш до висновку, що вона не рахується не лише з неминучими наслідками її в ближчому майбутньому, а й з тим резонансом, що його в наші дні викликає вона перед широким світом. Вона сама створює в уявленні поступової частини світового громадянства таку опінію про сучасну Польщу, яка б повинна була непокоїти кращих людей її. Ми ще недавно читали про те, в яке становище прикре ця політика ставила представників польської соціалістичної партії на марсельському конгресі, але ж таке становище не поодинче, бо в аналогічній ситуації бувають польські делегації майже на кожному міжнародньому конгресі чи конференції, де тільки беруть участь представники національних меншостей Польщі. Думати, як це робить більша частина польської преси та громадянства, що ворожі проти Польщі виступи переводяться навмисне, з злої волі і з метою розсадити молоду польську державність, було б неодповідаючим дійсності. Не можна ж зараховувати до ворогів Польщі тих французьких політиків та учених, як от Еріо, Панлеве тощо, які підписували протест проти "білого терору", як не можна думати, що їх хтось спровокував на такий необачний крок або увів у блуд, подавши неправдиві зфальсифіковані відомості. Дійсність, утворена в Польщі для національних меншостей, сама за себе промовляє і не може не викликати урази до себе.
Так само не можна і всіх представників національних меншостей в Польщі обвинувачувати в злій волі супроти неї і в навмисному бажанні псувати опінію про Польщу в міжнародніх відносинах, бо і такі припущення дійсності не одповідають. Справа полягає значно глибше і вимагає від державно думаючих людей Польщі поважнішого відношення до цілокупности національних відносин, утворених в ній за останні п'ять років. Доти, доки ці відносини будуть регулюватись рецептами Ст. Грабського, позиченими у колишніх русифікаторів Польщі, доти, доки курс на безоглядну польонізацію "кресів" буде опреділяти собою зміст польської державної політики в національному питанні та копіювати колишню невдалу практику варшавського генерал — губер — наторства або познанської провінціяльної поліцай — президентури з її гакатизмом, що тепер в умовинах польської державности прибрав форму "осадництва", доти погроза "розсадження" Польщі з середини буде завжди тяжити над нею і гальмувати "внутрішню стабілізацію" молодої держави. Ясна річ, що доки все це матиме місце, доти й незадоволені таким станом речей національні меншості шукатимуть засобів для полагодження його не в самій Польщі, не в порозумінні з її керівниками та громадською опінією, а поза межами її, в Европі незалежно, а може і всупереч з цією опінією. Такий напрям діяльности незадоволених сучасною дійсністю в національних справах є цілком природним явищем для кожної національної меншости, що доросла до розуміння своєї національної відрубности і має в собі розвинене почуття національної гідности. Як російська та німецька система винародовлення не могла нічого зробити з польськими національними змаганнями, не дивлячись на могутність свого державного апарату так нічого з аналогічними явищами в житті теперішних меншостей в Польщі не зробить і польський державний апарат, бо вони, оті змагання, по самій природі своїй належать до категорії тих над якими останній може мати силу лише умовну, дуже обмежену щодо часу й простору. Історія польського визвольного руху перед Великою Війною і під час її знає різні шляхи і різні форми, що їх уживала активна частина польського громадянства для привернення уваги "міжнародніх чинників до польської справи. Нічого дивного немає і в тому, що тепер цими саме шляхами ідуть і національні меншості в Польщі, зокрема українці. Одним з них є і той, який нині запозичили ніби у поляків українські сеймові посли. Можливо, що використовування українськими депутатами міжнародніх трибун і не подобається польському громадянству, як не подобались колись німцям виступи Корфанти в німецькому парляменті, а росіянам Дмовського в російській Державній Думі. Але відношення більшости польського сейму і сенату до внесків українських послів з систематичним переходом над ними до порядку дня і з таким же ігноруванням скарг та попереджень щодо наслідків такого відношення, не можуть не штовхати обраних волею українського народу представників його на те, щоб шукати іншої трибуни з ліпшою "акустикою" та ширшим "резонансом", ніж ті, що є у польському сеймі. Бути постійно тільки "гласом вопіющого в пустині" — це річ малопродуктивна і невідповідна для політичного діяча, обдарованого довір'ям своїх виборців; виголошувати без кінця і краю парляментські промови з ефектом, рівнозначним тому, який буває тоді, коли кидають горохом об стіну, — заняття не з тих, що можуть давати моральне задоволення і свідомість виконання прийнятих на себе обов'язків. Польська сеймова трибуна має лиху "акустику" для українських виступів. Що більше: ці виступи справляють на польську сеймову більшість таке враження, що під впливом його уряд почуває себе міцнішим і сміливішим в переведенні тієї антиукраїнської політики, проти якої і українські посли і їх виборці шукають поради за мурами сейму, на голоснішій трибуні європейській. Кожна акція політичного характеру викликає відрух і контракцію з боку тих, проти кого вона направлена. Цей закон дає себе відчувати і в загостренні польсько — українських відносин, що його так зручно, на наш погляд, не на користь, а на страшну шкоду обом заінтересованим сторонам, використовує третя, отой "tertius gaudens".