В інтересах обох народів як українського, так і польського лежить, щоб такі політики таки знайшлися серед поляків.
На цих міркуваннях на адресу поляків ми покищо й обмежимо наші уваги, викликані апеляцією українських послів польського сейму до світової громадської опінії. Але зміст посольської заяви притягає до себе увагу з іншого погляду — вже не з обсягу польсько — українських відносин, а з обсягу загальноукраїнської політики.
Підходячи до оцінки заяви власне з цього погляду, ми не можемо не зазначити, що зміст її викликає певне здивування, яке, своєю дорогою, теж насуває низку рефлексій і не одне міркування та бажання на тему про значення політичних маніфестацій українських перед широким світом.
Виступ українських послів у Женеві, розрахований на ширший відгук, не може, на жаль, викликати того враження, якого певно од нього сподівалися. Причина полягає в тому, що зміст його звужений, а мета надщерблена.
Після ознайомлення з текстом заяви послів, мимоволі виникає питання: чого властиво, хотять автори заяви? Поскаржитись на кривду, що її, всупереч своїм власним приреченням, завдає українському населенню в Польщі уряд її? Вивести на чисту воду денаціоналізаторську тенденцію цього уряду, що використовує боротьбу з комунізмом для боротьби з національними змаганнями української людности? Доказувати європейській громадській опінії, що по живому тілі українського народу проведено "незграбні кордони", і без його згоди поділено українські землі з міркувань імперіялістичних? Пояснити, що в рухові частини українського населення за "самоозначення" нема "злочину"?
Коли автори заяви домагалися привернути увагу "всього світу" до таких питань — на інші зміст заяви не наводить, — то ми з жалем повинні визнати, що виступ українських послів тільки наполовину досягає тієї мети, яку вони переслідували. Він скоріше справляє враження акту розпачу, як певної організованої громадської акції, скоріше безпосереднє шляхетного реагування українського патріота на безоглядну націоналізаторську систему польського урядування на українських землях, як протесту розміркованих політиків, що знають, і чим зміцнити свій виступ і якими аргументами його підперти, щоб він не залишався "гласом вопіющого". Стисло кажучи, змістові заяви, адресованої "широкому світові", бракує загальноукраїнського національного маштабу, тому вона й не може рахувати на великий резонанс.
Згадуючи рух українського народу за "самоозначенням", автори заяви не конкретизують форми "самоозначення" і цілковито замовчують такі моменти його, як органічний зв'язок з аналогічним рухом, що провадиться нашим народом по той бік польського кордону. Таке замовчування, та ще перед широким світом, залежности національних змагань частини українського народу від аналогічних явищ в житті більшости його, являється недоцільним з погляду інтересів і частини і цілого, вже хоча б через одне те, що "широкому світові" треба прищеплювати правдиве уявлення про цілокупність української проблеми, а не звужувати п політичної ваги до полагодження національних справ українського населення в тих державах, до яких ці землі прилучені. Дуалізм української національної політики в недавньому минулому — з поділом її на надніпрянську і наддністрянську — приніс фатальні наслідки не лише для окремих частин нашого народу, а і для цілої справи державного будівництва України. Повторення цього прецеденту в змодифікованих версіях неминуче призведе до такого ж сумного досвіду.
Ясна річ, що створені після 1920 року обставини вимагають спеціяльних заходів від місцевих українських діячів в обороні національних прав окремих частин українського народу, вимагають, так би мовити, місцевої національної політики в Чехії, Польщі, Румунії. Але й ці "місцеві політики" повинні координуватися з загальнонаціональними інтересами українського народу і в першу чергу з інтересами більшости його. Своєрідний сепаратизм "місцевої політики" тих діячів, що її переводять, доказував би, що ми не доросли до розуміння єдности нації і не перебороли в собі анархізуючих елементів національної психіки та не уміємо йти координовано до здійснення державних змагань нашого народу.