Конфіската окремих чисел газет і зупинення "на завше" мотивується здебільшого покликанням на тенденційний напрям, на інкримінуючі статті, в яких ніякого "состава" злочину не віднайдеш, а часто — густо зовсім нічим не мотивується. Особливу чулість виявляють в данім разі провінціяльні помпадури, різні генерал — губернатори, військові губернатори і просто губернатори, їхній запал — переходить межі найвищих похвал. Дякуючи консолідованим старанням, напр., різних сибірських сатрапів — в Сибіру тепер немає ні однієї поступової газети. В такому ж стані — Одеса, Кавказ і деякий час був Київ. Їхні старання сягають так далеко, що вони не тільки спиняють в своїх царствах видавництва і винищують всяке живе слово, але на кордонах володінь заводять sui generis таможні, і не перепускають через них нічого, в чім вони бачать небезпеку для "спокою" своїх підданих. Видання столичні конфіскуються напр. в Києві, Одесі, Харкові; кременчуцький ген. — губ. не пускає в свою сатрапію поступових полтавських і київських газет, а висильківський халіф дійшов до такого… її у як би сказати… божевілля, чи що, що не дозволяє продавати в місті ніяких газет, крім, звичайно, чорносотенного "Киевлянина". І таких фактів в щоденній пресі ви найдете безліч, з кожним днем число їх зростає, а ті форми, в яких виявляються насильства над живим словом, приймають все більш обурюючий вигляд.
Похід наших гасителів свобідного слова, проти "шостої великої держави" — преси, цілком зрозумілий. Одержавши силу "на час", вони мстяться тепер за всі ті неприємності і турботи, які вона заподіяла їм. Це вона була одним із могутніх факторів народнього революційного руху, це вона рвала завіси, що ними закривали від широких народніх мас правду і право; це вона голосними дзвонами будила народ; це вона кликала його до боротьби і показувала той практичний шлях, по якому мусить остання прямувати; це вона була світлим промінням в темному царстві абсолютизмуну, а от тепер, коли світло часово потушено і лицарі темноти знов хотять відбудувати свої царства, на неї, як на одного з пекельних ворогів, направлені їхні хижацькі зусилля і заходи… Але їм того мало, що виробляють вони тепер над нею. Вони хотять ще й надалі покласти кайдани на неї і паралізувати можливість 'її вільного розвою і виконання тієї високої ролі, яка лежить на ній і яка полягає в службі правдивим інтересам народнім. Такі, очевидно, заміри покладали творці "нового закона о печати", або як не без іронії зауважує "Русь", "закона против печати". Не зупиняючись тут над оцінкою цього утвору бюрократичної творчости (ми зробимо це далі), перейдемо до інших — фактів і прояв сучасної урядової реакції.
Основна тенденція її це, якими б то не було засобами, спинити революцію і задушити опозиційний рух. Ті директиви, якими мусять користуватись при цім безпосередні виконавці приписів нашого вищого уряду, досить докладно і з цинічною відвертістю перелічені в циркулярах міністерства внутрішних справ: а) по департаменту загальних справ від 23 грудня (декабря) 1905 p., б) від 30 листопада (ноября) 1905 p.[40], і в спеціяльному приписі від 10 січня (января) на ім'я київського генерал — губернатора, оголошеному спочатку в центральному органі польської соц. — дем. партії в Австрії — "Naprzód"[41].
Ми, звичайно, не будемо сперечатись з міністром за те місце в першому циркулярі, де він каже, що "походи з червоними прапорами, демонстрації революційного характеру з покликом до повстання і явна пропаганда революційних ідей стали щоденними явищами". Це все вірно, як вірним є і те, що циркуляри міністра, хоч би він їх розсилав кожного дня, не спинять революційного руху і покажуться безсилими перед зарядженням нових і нових демонстрацій. Не будемо також спинятись і над тим місцем циркуляру, де місцеві адміністратори обвинувачуються в тім, що під час революційних рухів, не виявили "твердої рішучости, енергії" і інших похвальних прикмет, "которые должны быть свойственны им даже и независимо от более широкого личного творчества", хоч, звичайно, коли треба було б когось обвинувачувати, то в першу лінію "вищу адміністрацію" — що сама тоді загубила голову, а не місцевих представників її. Нас цікавить не це, а основна думка циркуляру, висловлена при кінці його. "Все усилия, — каже міністер, — должны быть направлены к ближайшему і непременному подавлению всяких мятежных попыток, клонящихся к нарушению общественной безопасности и спокойствия". Це, так сказати, загальні директиви, якими "представники власти на місцях", мусять керуватися в своїй діяльності. Детальні ж вказівки, щодо практичного їх переведення, подаються міністром в слідуючім циркулярі: