На жаль ознаки такого "сепаратизму" позначаються ще й тепер в зусиллях українських політичних діячів, що представляють інтереси різних частин наших земель. Не вільна від цих ознак і діяльність українських послів у польському сеймі взагалі, а на женевському ґрунті зокрема. Замість того, щоби скориставшись нагодою поставити справу боротьби частини українського народу в зв'язок з боротьбою цілого народу за свої національні права, надати їй загальноукраїнський маштаб та проголосити спільну мету цілого й частини — самостійне державне існування України — українські посли обмежили своє завдання і тим дають претекст авдиторії для утворення неправдивого уявлення цілокупности української справи. Чого хоче ця частина, репрезентована українськими послами, — після пояснень послів залишається невідомим. Як ставиться вона до того, що діється в лоні цілого, більшости українського народу, — так само. Чи задовольнить цю частину зміна польської політики на більш гуманну, чи й після цієї зміни українські землі в Польщі будуть непереможно тяжити до свого матірнього лона, — про все це не згадано.
Замість того, щоб мати перед собою широкий образ змагань українського народу, єдиного в своїх ідеалах, хоч і поділеного штучними кордонами, та авдиторія, до якої зверталися українські посли в Женеві, мала змогу почути тільки скарги на тяжке становище частини українського народу, що опинилася під польською владою. Хай панове посли намалювали б його ще чорнішими фарбами, додали б до своєї розпачливої заяви більше горожанського патосу й обурення — мети своєї вони б не досягли. Подібних скарг Женева, як місце осідку Ліґи Націй, чує багато, але наслідків від них не помітно. Те, що проробляє польський уряд в стосунках до українських земель, на свій кшталт модифікуючи, повторює кожна з держав європейських, що в ролі "переможниці" підписала Версальський, Сен — Жерменський, Тріанонський і Нейіський трактати. З цього, звичайно, не випливає, що скарги не потрібні і апеляції до широкого світу — безцільні. Навпаки тепер, коли "стабілізація" західньої та центральної Европи стає ніби реальним явищем політичних відносин, широка інформація про кривди, заподіяні неоправдано українському народові, більше ніж потрібна, вже хоч би через те, що вона привертає увагу впливових чинників до необхідности такої ж "стабілізації" на сході Европи. Але, щоб така інформація досягла своєї мети, необхідно перш за все, щоб організація її поставлена була координованими зусиллями всіх політично активних чинників українського громадянства. Тільки тих сил, що ними володіють українські посли польського сейму, — цього за мало. Не дивно, що під час женевського свого дебюту, вони не могли використати тих можливостей для своєї інформаційної праці, які давала сама Женева. Але ще більше значення має зміст цієї інформаційної праці.
В сучасних міжнародніх умовинах і при тому укладі відносин, що відновилися в Европі, в наслідок повоєнних ліквідаційних заходів, заяви на зразок женевської, відповідного резонансу не викликають. Щоб апеляції до широкого світу справляли більше враження, притягали до себе тривожну увагу, примушували спинятися над ними, треба, щоб зміст і характер заяв переступав межі "галицько — волинського провінціялізму" набував риси всеукраїнського маштабу.
Конкретно це виявилося би в підкреслюванні органічного зв'язку національних змагань частини українського народу, що тепер живе під Польщею, з такими змаганнями більшости нашого народу, що перебуває під московською комуністичною окупацією. Само собою зрозуміло, що така постановка справи надала б їй і назовні, перед широким світом, більшої політичної ваги, а з погляду на неминучість дальших заходів "стабілізації" в напрямку на схід Европи, і більшої актуальности. Сьогодні передчасно було б говорити про форми і методи, яких уживатимуть європейські політичні чинники, щоб цю "стабілізацію" перепровадити. Скоріш за все, що з черги вони використають різні, але все будуть мати своєю метою унеможливити вплив та розвиток большевицької системи не тільки поза межами СССР, але й у межах його.
При таких авспіціях і політична діяльність одповідальних представників окремих українських земель мусить бути уплянована відповідно до тієї ролі, яку може відограти Україна, з її антибольшевицькими настроями та непримиренністю, в загальній програмі згаданої "стабілізації".