Постулят державної незалежности України як conditio sine qua non "стабілізації" повинен бути висунений як один з центральних пунктів загальної європейської політики в справі встановлення рівноваги Европи. Европейську опінію треба послідовно, широко закроєною інформаційною працею, привчати до засвоєння ваги цього постуляту, так щоб у неї він не викликав жадних заперечень і ніяких сумнівів, подібно до того, як таких сумнівів не викликало в момент ліквідації Великої Війни питання про відновлення польської державности. Але для того, щоб та частка праці, яка припадає в цій справі на сучасне посольське представництво українських земель в польському сеймі виконана була ним авторитетно і в гармонії з вимогами загальноукраїнської політики, необхідно, щоб це представництво само засвоїло вагу згаданого постуляту і само підпорядкувалося в своїй біжучій діяльності інтересам останнього. Одним з висновків такого засвоєння буде визначення посольським представництвом своєї позиції до окупантської влади на Великій Україні, і підкреслювання при кожній нагоді, чи то з трибуни польського сейму, чи з інших трибун, ширших своїм резонансом, єдности і солідарности державних ідеалів українського народу, незалежно від сучасного поділу його між різними державами.
Цього моменту у виступах українських послів, і не тільки на женевському ґрунті, ми, на жаль, не зауважуємо, і це справляє враження якоїсь невиразности, непослідовности і суперечности цілої політики, що її провадять українські посли. Назовні перед "широким світом", до якого вони апелюють, така політика справляє враження чогось недоговореного, незакінченого, а через це з політичного погляду неімпонуючого.
Широкому політичному світові для того, щоб він своєю опінією міг вплинути на польську денаціоналізаторську політику щодо українського населення, потрібні більш поважні арґументи і більш реальні докази небезпеки такої політики, ніж ті, що ними оперують українські посли. Останні можуть знайти їх в цілокупності української справи і в представленні ваги її не з погляду кривд, заподіяних частині українського народу, а в перспективі розвитку загального українського руху, метою якого є відновлення самостійної української державности і не тільки на землях більшости українського народу, але й меншости його. Неминучість такого закінчення процесів, що відбуваються на всіх українських землях, більш імпонує широкому світові, як тисячі скарг на "негуманність" і безоглядність польської політики в стосунку до частини українських земель. Використання такого арґументу надало б і "місцевим скаргам" більшої ваги та було б більше реальним стимулом для привернення речевої уваги міродайних чинників до встановлення ними правдивої перспективи на вагу української проблеми в її загальноукраїнському маштабі.
В. Салевський
Пам'яті поляглих за Державність[168]
В день свята української державности встають передо мною постаті лицарів і мучеників великої ідеї.
Тих, що життям своїм заплатили за свою віру в неї.
Тих, що найдорожчим скарбом засвідчили відданість батьківщині.
Тих, що власним чином крови і праці, гарячого патріотизму і виконання обов'язку, умінням — для одних слухатись і для других наказувати, а обом і разом коритись вищим наказам нації, через її вождя переказаним, розпочали нову добу в історії України.
Тих, що створили спільним чином свого життя найкращу легенду нації — легенду оружної боротьби її за своє право жити вільною і державно — незалежною.
Тих, хто заслужив право на те, щоб стати незабутнім в історії України, хто зв'язав її величне минуле з світлим майбутнім і переказав нам, живим та прийдешнім поколінням, великий заповіт: національної помсти та недовершеного чину.
Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю. Нашої — так само. Кров'ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчости, всього того, що нація і свідомо і іраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя.
Кров пролита для цієї величної мети не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відограватиме ролю непокою — чого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого.
З цим чуттям завжди переживаю я свято нашої державности. Воно все зв'язується у мене з дорогими — незабутніми образами тих, хто дав нам право його святкувати, подібно до того, як величаві мелодії нашого гімну, що в цей день здаються особливо урочистими, а слова обов'язуючими, — все зливаються з передсмертними стогнаннями тих, чий дух тоді тільки повірить у щирість і поважність нашого святкування, коли ми не словами — спі-вами, а ділами докажемо нашу моральну вартість бути достойними свята.