Царат гаразд використовував національні суперечності, нацьковуючи націю на націю. Так він зміцнився. Але наш революційний рух зміцнюється на іншому — на спільній революційній праці, як у межах національних республік, так і в межах усього Союзу. Кожний свідомий пролетар, селянин, кожний свідомий комсомолець повинен провадити боротьбу з націонал — шо — вінізмом, чи то українським, чи російським, чи татарським, чи яким іншим".
Переходячи до справ українізації п. Чубар звертає увагу на те, що українізація не є тільки вивчення української мови як може гадає дехто з молоді.
"Вам треба вивчити українську культуру, треба вивчити історію українського народу, і не абияк, а історію до кінця. Ви мусите знати, чому між Лютневою й Жовтневою революціями так розгорнувся національний рух на Україні, чому попрямував не до робітників і селян, а туди, звідки посадили гетьмана, звідки наступала польська шляхта, де Петлюра продавав Україну всім європейським буржуазним урядам.
От і досі є чимало української інтелігенції, діячів у колах суспільства українського, кооперації тощо, які вважають, що шлях відбудови українського господарства, шлях забезпечення всіх вимог трудящих мас України йде тільки через спілку з сучасною західньо — европейською культурою, тільки через спілку УССР з західньо — европейськими державами. Ось куди прагнуть. Еміґрація висловлюється одверто, дехто на терені України теж так гадає, але не висловлюється одверто. Отож для боротьби з такими тенденціями треба достоту знати історію національного руху на Україні та ролю цих культурних держав у гнобленні трудящого люду" ("Ярол. Правдач. 59, з 14. Ш. с. p.).
В високій мірі характерно, що з такою промовою пан Чубар виступив власне на з'їзді українського комсомолу. Цю організацію українська філія "всесоюзної" комуністичної партії вважає за одну з головніших підпор своєї влади на Україні. Про неї вона дбає, як про своїх майбутніх наступників, як про "молоду ґвардію", що з честю заступить "старих ветеранів"; нею вона пишається не тільки через те, що в цій "ґвардії" рахується 320,000 підлітків[170], а й через те, що її виховано цілковито ніби в дусі "ленінських принципів". Здавалося б, що таке виховання мусіло убити в "комсомолятах" всяку згадку про "уряд УНР", як про щось варте уваги, але голова "уряду УССР" уважає проте потрібним спинитись над існуванням уряду УНР, ствердити, що справді такий уряд існує, що він щось робить, про щось дбає, що "є у нас люди, що схиляються до петлюрівщини", "що провадять підпільну роботу".
В чому річ? Чому стільки уваги до "фейлетонного матеріялу"? Хіба не можна було перейти над ним, слідком за Щупаком, до порядку денного або принаймні говорити про нього в тому блазенському дусі, що його засвоїли собі ретельні публіцисти з "Вістей" та "Прол. Правди"?
Треба думати, що у "відповідального" голови московської експозитури в Харкові були мотиви говорити на цю тему більш поважно і без тої кльовнади, яка досі характеризувала виступи большевицьких керівників, коли вони торкались теми уряду УНР і політичної еміґрації. Не будемо дошукуватися тих мотивів, незалежно від того, чи вони лежать у настроях "комсомольців" та їх цікавості до ролі "старих політичних діячів України" (як про це згадав в дальшій промові Чубар), — ця цікавість симптоматичначи в міжнародній акції української еміґрації, чи, нарешті, в поширенні ідей її на Україні.
Варто зазначити, що згадавши про дражливу для нього тему, Чубар уважав потрібним встановити ріжницю між концепцією УНР і УССР і переконати своїх молодих слухачів в невідповідальності та шкідливості першої з них для інтересів "робітничо — селянської України", з чого на його думку, випливає доцільність і перевага для цих інтересів другої. Своє ідеологічне завдання перед комсомольською авдиторією Чубар перевів хоч не дуже глибоко, але досить виразно. Щоправда, не уникнув вулично — демагогічних інсинуацій на адресу противника, але це вже первородна хвороба, якої не можуть перетравити большевики. Поза ними залишаються певні політичні тези, які ми, слідом за Чубарем, повинні ствердити, додавши до них свої коментарії, що в багатьох фактах будуть різнитися від тих, якими Чубар їх супроводив.
Стверджуємо, отже, що на Україні існує два уряди: один легальний, а другий нелегальний. Перший — це "уряд Української Народньої Республіки на чолі з С. Петлюрою". Другий — уряд УССР, багнетами російської червоної армії посаджений в Харкові, як експозитура червоної Москви на Україні. Той факт, що Москва проробила комедію обрання цього "уряду" радами "робітничих, селянських і червоно — армійських депутатів", не надає йому ні легальности, ні морального авторитету в очах українського населення. Щорічно повторяема комедія з'їзду згаданих рад, які мають ніби про людські очі свідчити про верховну ролю народу в державних справах, не може збільшити цього авторитету, коли взяти на увагу брак елементарних політичних прав у населення, позбавлення 9/10 його виборчих прав і заборону існування будь — яких політичних партій та організацій, виключаючи одної — комуністичної.