Ріжниця між урядом УНР і урядом УССР полягає між іншим і в тому, що перший є урядом національним, як по своєму персональному складу, так і по провідним лініям своєї діяльности. В другому уряді національні (з походження) елементи перемішані з елементами зайшлими або приблудними, нічого спільного ні з українською нацією, ні з її ідеалами немаючими. Діяльність цього уряду не самостійна, а наперед і згори підпорядкована вимогам Москви, досить виразно окресленими в конституції так зв. Союзу Совєтських Республік. Не маючи ні фактичної, ні юридичної самостійности в найважливіших функціях державного життя (оборона країни, зовнішні зносини, економічна і податкова політика, внутрішні зносини — шляхи і пошта і т. ін.), уряд УССР має лише фікцію самостійности, якою швидко не можна буде вже дурити навіть "піонерів", — не то що комсомольців. Дякуючи цілковитій залежності від Москви, Україна стала фактичною колонією, або вірніше факторією її. Постільки, поскільки цій ганебній справі допомагав і Чубар та інші українці з походження, їх не можна інакше назвати як злочинцями супроти української нації, а самий акт комедії зфедерування Совєтської України з Москвою, поскільки під цим актом стоять українські підписи, є одним із найганебніших актів нашої історії, і вина за нього лежить у значній мірі на українських елементах, представлених Чубарем. Надщерблення історичного ідеалу української нації, що виявилось у засвідченій назовні формальній відмові від державної самостійности України, згода на укорочення адміністративних кордонів України, за рахунок найбільш цінного району — гірничого, — признання за центральними органами Союзу права на порядкування господарчими ресурсами України, відмовлення від права провадити самостійну податкову і фіскальну політику, самопідпорядкування Москві в справах уніфікації судівництва і народньої освіти, незабезпечення інтересів України в міжнародніх зносинах, антиукраїнська політика в справах національних меншостей (утворення штучних республік — Молдавської і проектованої жидівської та польської, і таких же районів з підпорядкуванням інтересів української місцевої більшости інтересам національних меншостей), — всі ці акти, як і решта інших в такому ж дусі, під якими охоче давали, дають і будуть без затримки давати свій підпис члени уряду УССР, як і КПбУ, логічно випливають з першого хронологічного злочину, якого вони допустилися. Він полягав у тому, що в переломовий момент нашої історії, коли за державні змагання нації треба було провадити військову боротьбу, ці елементи відверто або скрито стали на бік ворога і своєю розкладовою працею серед нашого народу сприяли приборканню його та пригашенню у нього духа національної відпорности. Послуга, зроблена зрадниками і перекінчиками нації, очевидно була незабута тими, в чиїх руках вони були знаряддям для осягнення модернізованих на комуністичний лад імперіялістичних інтересів Москви. Не можна їй було знайти ліпших виконавців своєї політики на приборканій Україні, як тих, хто в рішучу хвилину відцурався одвічних ідеалів батьківщини і, збаламучений доктриною комунізму, виявив готовність не за страх, а за совість, підперту силою московського червоного багнету, запроваджувати в своєму рідному краю чужий йому правний лад, невідповідний економічний устрій і суперечний його віковим призвичаєнням побут.
Чи треба дивуватись, що шестирічні зусилля в цьому напрямку збольшевизованих українців могли викликати протилежні наслідки, як ті, що їх вони очікували? І чи треба з другого боку дивуватися, що національні ідеали українського народу, втілені і не надщерблені урядом УНР, не дивлячись на те, що уряд цей не має на сьогодні території, не згасають і не тільки серед тих, кого Чубар з погордою зве "дрібною буржуазією", а й серед пролетаріяту України? Аджеж кожний "обиватель" український, незалежно від свого класового походження чи професії, мав і час і змогу переконатись в придатності і вигоді для нього як зв'язку України з Москвою, так і тої політичної системи, яку вона на нашій землі запровадила. Ми маємо підстави думати, що ні селянин український, ні український робітник (підкреслюємо: український, а не зайшлий), ні тим більше дрібно — міщансь — кий і буржуазний елемент, не кажучи вже про свідому українську інтелігенцію, не задоволені тим станом речей, що його запровадили на Україні Чубарі. Хіба робітник, для прикладу кажучи, має ту заробітню платню, яку він отримував за часів української національної влади? Хіба селянин певний своєї власности, в яку він вірив, коли був на Україні "уряд УНР С. Петлюри"? Хіба український кооператор має змогу служити ідеї економічного піднесення населення? Хіба український інтелігент має змогу бути корисним в розвиткові національної культури та провадити безборонно працю в обсягу науки і творення національно — корисних цінностей? Руїнництво на полі господарському, руїнництво в галузі промисловости, руїнництво скрізь і скрізь донкіхотське еспериментаторство, квазісоціялістичного характеру дали на протязі шести років занадто багато наочних лекцій навіть тим клясам населення, які в теорії повинні ніби бути базою большевицької влади, щоб вони не розпочали "переоцінки" большевицьких "цінностей". Арешти за останні місяці власне серед робітників, адміністративні заслання їх з України і низка інших симптомів показують, що така переоцінка вже почалася і що вона провадиться по лінії, закресленій тими політичними кругами українського громадянства, які скупчились під прапором УНР, виробили ідеологію її і уміють умирати за цей прапор. Досвід дотеперішнього під'яремного співжиття України з Росією під одним державним дахом, або — по Чубарю — "в спілці з інтттими робітничо — селянськими урядами", з кожним днем все виразніше стверджуватиме населенню України, що порука його добробуту, як індивідуального, так і національного, лежить "в спілці з західньо — европейською культурою", а не "в спілці з культурою московською". Іншими словами кажучи: "орієнтація на Москву", незалежно від тієї фарби, в яку вона краситься, є самогубством для України як державним, так і національно — культурним. Ось через що ми думаємо, що не "злочин", як думає Чубар, а подвиг і національний обов'язок "робить той, хто змагається відокремити українських робітників та селян від Радянського Союзу".