Справді. Чому Україна повинна бути обов'язково в залежності, чи "в злуці" з Москвою? Які матеріяльні і моральні користі вона з цього має, крім тих, що їй припала доля знову бути, як за царських часів, дійною коровою для Москви з її модернізованими претенсіями на всесвітнє панування? Чому і за що Україна повинна віддавати Москві свій хліб, цукор, вугіль, марганець і інші багатства своєї землі і муравлиної праці і не отримувати з Москви нічого потрібного їй, крім постолів і вагонів баламутячої голови і деморалізуючої душі комуністичної літератури? І чи не краще для України буде, коли вона піде шляхом, проказаним їй її національним урядом, вступить у безпосередні зносини з Европою та и віковою здоровою культурою, з якою у неї стільки спільних традицій в минулому і здорових споріднених зв'язків та рис в сучасному? Краще вже мати з Чемберленом діло, як з пройдохами, пануючими сьогодні в Москві і продовжуючими стару лінію хижацького поводження її з нашою батьківщиною. Адже це "коштуватиме" куди менше матеріяльних жертв, як ота федерація і союз з СССР!
Всі такі питання не можуть не лізти в голову комсомольцям після промови Чубаря.
Роздумуючи над цими питаннями, комсомолець не може не прийти до висновку, що всі інсинуації, пороблені головою уряду УССР на "уряд УНР" і зокрема на С. Петлюру, є ніщо інше, як перекладання відповідальносте за долю України з хворої голови на здорову. Бо швидко і комсомольцеві стане ясним, що умова підписана урядом УНР з Польщею, є логічним наслідком тої зрадницької розкладової праці, що її провадили збольшевичені елементи українського громадянства на користь Москви в момент української національної боротьби з нею. Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи не відрікався від ідеї державної самостійносте України, не кликав нації до відмовлення від її державного ідеалу або надщерблення його будь — якими федераціями з ким то не було, поводився в своїй діяльності оцінкою реальних сил і відносин як серед свого власного народу, так і на міжнародньому ґрунті, але не тяг свого народу в ярмо державної залежносте і економічного поневолення перефарбованої на червоний колір і реституованої під новим державним титлом — "СССР" — Москви. Ця риса відрізняє уряд
УНР від уряду УССР. Не дивно, що Чубар навмисне її утаїв від своїх слухачів. Інсинуації на тему: "Петлюра продавав Україну всім європейським буржуазним державам" занадто дешеві, щоб їм можна було поважно давати якусь ціну, тим більше, що фактична "продаж" України з її рухомим і нерухомим майном переведена була Чубарями значно раніш. За умову Б. Хмельницького під Зборовом українська історіографія не осуджує великого гетьмана. Він приневолений був її підписати з огляду на державні інтереси України. Такими ж державними інтересами продиктована була і умова 1920 року, підписана урядом УНР.
Хіба можна дошукатись будь — яких державних інтересів у поводженні Чубарів, Скрипників, Шумських, Полозів і всіх подібних на них "малоросіян", що поставили вище інтересів рідної нації інтереси комуністичного Інтернаціоналу, так зручно використані імперіялістичною Москвою?
Ми, звичайно, не настільки наївні, щоб припускати саму можливість про те, щоб подібні питання могли непокоїти сучасних виконавців волі московської на Україні. Останні, на чолі з Чубарем, занадто далеко пішли в своїй службі для неї і занадто зв'язали своє персональне становище з тими завданнями, які вона переводить на Україні, щоб почувати гризоту національного сумління. Віддавши Україну в цілковите володіння історичному ворогові, ці покидьки нації намагаються викупити свій злочин перед нею запровадженням т. зв. "українізації"; ніби інтереси нації вичерпуються діловодством на українській мові або викладами на ній шкільного навчання. "Українізація" нікого на Україні обдурити не може. Там знають справжню ціну їй і, використо-. ••• • вуючи легальні можливості її для ширших національних завдань, думають і дбають про те саме, про що дбає уряд УНР і скупчена біля нього політична еміґрація українська. Єдність думок в цій справі між "тим" боком і "цим" стверджена українським сучасним "генерал — губернатором" московської влади на Україні. Хоч ми цю єдність і без того відчували, підкреслення її власне Чубарем свідчить про те, що шестирічне полювання уряду УССР за українськими душами кінчилося нещасливо. Уряд цей може вивозити з України хліб, цукор, вугілля, всі багатства її, але української душі з неї не вивезе. Промова Чубаря стверджує, що української душі уряд УССР не переборов і не перетворив по своєму викривленому образу та подобію. Що б він не робив над нею, якими б підступними засобами не користувався для того, щоб увійти в довір'я її, які б подачки він не кидав їй (в формі "українізації", напр.) купити її не зможе. Бо "душу" продають тільки покидьки нації, - сама вона — непідкупна. Ми думаємо, що навіть оті молоді "душі" комсомольців, по які особливо так полює уряд УССР, теж не опановані ним. В кожному разі не всі. Самий факт, що перед комсомольською авдиторією голова неправно — окупантського уряду примушений виступати з полемічними випадами на адресу легального і національного уряду УНР, свідчить про те, що й серед "молодих душ" не все стоїть гаразд, як хотілося б тим, що готують новітніх яничарів рідній нації.