Виставивши увесь цей синодик обвинувачень проти "виконавців" "хороших законів", Ларін закінчив його найбільш страшним для українських комуністів обвинуваченням, прирівнявши працю їх до "праці С. Петлюри": і "Петлюра, мовляв, робив те саме".
Враження, викликане таким випадом на адресу української делегації сесії ЦІК'а, було похоже на те, що його викликає палиця застромлена в осине гніздо. Харківські "оси", спровоковані і розлютовані, накинулись "єдиним фронтом" на Ларіна. Вони були ображені "небезпечною промовою Ларіна", його жонґльорством", "манерою", — але не стільки, щоб загубити рівновагу перед обличчям "Верховного Органу", тим більше, що деякі члени останнього — росіяни (напр., т. Волков з Іванова — Воз — несенська, Сімонов з Уралу) недвозначно почали під впливом промови Ларіна ощетинюватись, заявляючи, що "что — то есть ненормальное в етом отношении", що "такие виступления заставят относится осторожнее к нацинальному вопросу" і що "претензии Украины на излишние ассигнования несправедливы" і що "уральская промышленность не менее, если не более украинской, нуждается в средствах на восстановление".
Логічним висновком із постави Ларіна, Волкова, Сімонова було для українських делегатів, нападаючи і висміюючи Ларіна, боронити свої позиції і доказувати, що справа стоїть не так страшно і небезпечно для російської меншости, як запевняв оборонець її. Свою самооборону українська делегація формально провела ніби з зовнішнім успіхом, по суті ж діла — ганебно. Всі виступи членів української делегації, не тільки "кобилки", як от Антонюка або Головка, а й таких "нотаблів", як Петровський, Чубар, Затонський і Скрипник, справляють враження, що ці проводирі почували себе підсудними, оскарженими і за всяку ціну намагались виправдатись. Як завжди в таких випадках буває, хватили вони через край і виплескали вони те, про що в інших обставинах ніколи не згадали б і що старанно замовчували, щоб не компромітувати себе в очах "народніх мас України".
Як це не дивно, а найбільше нездержливим на язик, так мовити довгоязикою Хвеською, показав себе "український староста" — Петровський, так що іншим делегатам довелось виправляти і заокруглювати недоречності та "благоглупості" "президента Совєтської України".
Перш за все, "знаючи небезпеки шовінізму, особливо петлюрівського характеру" делегати почали заперечувати доцільність аналогії з Петлюрою в справі національної політики.
Ріжницю між національною політикою Петлюри і такою ж уряду УССР зформулював Затонський на конкретному прикладі — вивісок. На думку цього глибокоумного комуніста "Петлюра перекрашував вивіски, щоб відділити українське селянство від російських селян та робітників. А ми їх перекрашуємо для того, щоб зміцнити пролетарську диктатуру і ще більше споїти трудящі маси України і СССР". Аргументація мало переконуюча, але все ж трохи розумніша, ніж у Петровського, коли цей говорить про Петлюру, що ніби він "підмазувався під національну політику".
Відмежувавшися від Цетлюри, делегати почали виправдуватися перед верховним ареопагом і наводити статистичні і фактичні дані, [що][173] наочно доводять про відсутність будь — якої небезпеки для російської культури на Україні, тим більше небезпеки для "головки" російського пролетаріяту і його інтелігенції, перебуваючих на Україні. Наведемо з цих даних найбільш вражаючі і "зворушливі".
1. "Наркомвнудєл (не забувайте: український) складався до останнього часу виключно з товаришів — росіян. Тільки за останній час нам пощастило посадити туди одного українця".