2. "В минулому році всього українських видань ми мали у себе 56,7 %, на інших мовах 10 % і на російській 40 % для 10 % російського населення на Україні" (з промови Петровського).
3. "В Донбасі тільки 20 % шкіл українських, 80 % російських" (з промови Чубаря).
4. "Російських шкіл у нас значно більше в пропорціональному відношенні, ніж російського населення" (з промови Скрипника).
5. "Московські видання загачують увесь книжковий ринок по українських містах" (з промови Петровського).
6. "Вам чудесно відомо, що з'їзд української компартії відбувається майже виключно на російській мові, навіть пленум ВУЦІК і засідання Совнаркома так само відбуваються на російській мові. Треба признатися: починаємо іноді по — українському, а кінчаємо російською мовою", — "Навіть по містах (провінціяльних) засідання горсовета провадиться здебільшого на російській мові" і далі.
7. "На чолі державних і господарчих органів України стоять здебільшого російські робітники, щодо українців, то їх можна рідко зустріти" (з промови Петровського).
8. "Я повинен спростувати категорично наклеп про примусову українізацію населення … В обсягу українізації ми зробили взагалі дуже мало" (з промови Чубаря).
Досить! Можна слідком за Петровським повторити: "Де ж утиск над росіянами, де утиск російської мови?" В цьому обвинуваченні уряд УССР абсолютно не винний. Коли ж пригадати, що "національна політика" його зводиться, головним чином, до того, щоб замашкарувати і затушкувати диктатуру зайшлих російських елементів над тубільним українським населенням, що напливові цих елементів уряд УССР не тільки не ставить перепон, а навпаки підтримує його, що інтереси української більшости приносяться в жертву інтересам національних меншостей і що українське населення підпадає денаціоналізації — російській, польській, німецькій, молдаванській, навіть болгарській, — то оскаржені в утисках над росіянами і їх культурними правами на Україні виступлять як комуністичні янголи, звільнені від будь — якого закиду в порушенні заповітів Ілліча, щодо тих заходів, якими він рекомендував своїм учням "обдурити хохла", а з землі його зробити "перлину" і матеріяльну базу СССР.
Ясна річ, що така "національна політика" УССР не може ні в якому разі "бути аналогією" до "національної політики Петлюри". Затонський мав рацію, підкреслюючи ріжницю між ними. С. Петлюра і всі ті, хто поділяв і поділяє його погляди в цій справі, хотіли і хочуть "одділити українське селянство від російських робітників і селян", щоб не допустити до панування російського пролетаріяту та російської інтелігенції, зайшлих на Україні, над українським населенням і зробити це населення державним хазяїном української землі, непідлягаючим ні військовій окупації Московщини, ні диктатурі російської меншости на Україні. Признання Петровського і Затонського стверджують, що ця диктатура сьогодні справді має характер і клясовий і національний: російська меншість панує над українською більшістю, користуючись з одного боку державним апаратом як адміністративним, так і господарчим, який вона обсадила росіянами ж, а з другого боку військовою силою, де вже не тільки командний склад, але вся вона набрана не з українців. Наявність переваги російського елементу має місце в українській філії всесоюзної комуністичної партії, цього фактичного джерела і носія большевицької влади на Україні. При таких умовинах справа підтримання пролетарської чи соціялістичної диктатури на Україні є для російської меншости справою боротьби за утримання нею тих впливових, а з матеріяльного боку хлібоїдних посад, що їх вона захопила в 1918–20 pp. Під час цієї боротьби, як відомо, російська меншість на Україні, представлена головним чином пролетаріятом в фабричних центрах і інтелігенцією в містах, активно підтримала московсько — комуністичну інвазію на Україну, керуючись не тільки клясовими інтересами, але національними російськими міркуваннями. Справу переведення федерації УССР і РСФСР, а потім вступу УССР до СССР було тим легше перевести, що "суверенний орган", який ухвалював відповідні постанови, складався на 9/10 з зайшлої російської чи русифікованої людности. Після шести років перебування у влади цей орган залишився в цілому, як засвідчує сьогодні Петровський, по своєму національному складу таким самим, яким він був у році 1918, себто російським. Називати цей орган "українським і національним", як це робить українець з походження — Скрипник, — є свідома брехня, ужита ним з метою внести плутанину в ясні, хоч і безтактні, заяви Петровського. Вона викриває безмежно цинічне фарисейство в національних справах нового покоління "самоотверженных малоросиян", найбільше яскравими і огидливими представниками яких являються українці-комуністи — типу Скрипника. Вимагаючи від верховного органу СССР признання "абсолютної правильности" лінії уряду УССР в національній політиці, ці "малоросіяни" фактично домагаються ролі за російською меншістю як в політично — державному, так і в господарському житті України. Щоправда: в цій тенденції є ніби одна "нев'язка" чисто зовнішнього характеру, яка викликає, навіть, у мало здатної до аналізи, людини сумніви та застереження щодо логічности системи утвореної "генієм" Ілліча для полагодження суперечностей на Україні. Цю "нев'язку" зформулював під час дебатів Затонський так: "чи можна здійснювати (на Україні) керівництво пролетаріяту над селянством, коли пролетаріят — російський, а селянство — українське?" Очевидно, що ні. І от щоби усунути суперечність, придумується рецепт "українізації" російського пролетаріяту, що, по досить відвертому і незрівняному тлумаченню Петровського, зводиться тільки до того, щоб "рабочие при разговорах с крестьянами украинскими не заглядывали в словарь, а об'яснялись с ними свободно и непосредственно". Тоді, гадає Петровський, "це керівництво буде нормальним, а українські селяни відчують в робітниках своїх і побачать в них своїх братів".