Зрозуміло? Точнісінько так, як робили конквістадори в завойованих колоніях, виучуючи мову темно — кольорових диких народів і користуючися нею для плянтаторських цілей. Таку саму ролю українській мові відводить національна політика уряду УССР: російська меншість, представлена на Україні пролетаріятом і комуністичною партією, куди пішла значна частина російської інтелігенції буржуазної в цілях отримання посад і заробітку, повинна знати мову українського селянства (а його 88 % на 100 %), щоб воно мало ілюзію, що над ним панують і майно забирають не чужі зайди, а "свої" брати, бо, мовляв, розмовляють вони "по нашому".
До цього, властиво кажучи, і зводиться життєвий сенс большевицької "українізації" і "української державности" в її большевицьких формах. Позбавлені національного змісту, вони можуть імпонувати та обдурити пару — другу здезорієнтованих читачів якогось галицького тижневика, як от "Рада", або різних "Пирхавок", що хочуть бути обдуреними.
Свідомих елементів української нації ні "українізація", ні "большевицька державність" обдурити не можуть. Цинічні й фарисейські виступи Затонських та Петровських більше, як що інше, допомагають розвіянню тої брехні та облуди, що ними, як туманом густим, вкривають сучасні пахолки Московщини свою антинаціональну і плянтаторську роботу на Україні. В. М.
Компетентне признання Чубаря[174]
Після того, як голова українського совнаркому п. Чубар нагадав на з'їзді "комсомолу" про існування за кордоном уряду УНР, таке саме повідомлення уважав він потрібним зробити і на сесії Всесоюзного ЦІК'а в Москві. (16. IV).
Доповідаючи "Верховному Органові" Совєтського Союзу про те, як зміцнялася совєтська влада на Україні, голова цієї влади стверджує:
"Навіть після того, як совєтська влада зміцнилася на Україні, еміґрація (українська) не заспокоїлась. До цього часу в Парижі існує і живе "український народній уряд" на чолі з Петлюрою. Ми зовсім не певні в тому, що ті, кому це корисно, не зужиткують цього уряду для завдань, направлених проти совєтського союзу" (Цитуємо по стенографічному звідомленню, уміщеному в "Комуністі" ч. 87 з 17. IV).
Признання характерне і компетентне. Воно було потрібне п. Чубареві не тільки для інформаційних цілей, а й для того, щоб многоголова "Верховна Влада" Совєтського Союзу зрозуміла ті труднощі, які стоять перед урядом УССР в його діяльності на Україні. Перед обличчям цих труднощів, що значать "дрібниці", значення яких роздмухав Ларін, обвинувачуючи уряд УССР в нетолерантному відношенні до прав російської меншости та в "насильственной" українізації її? П. Чубар був заінтересований у тому, щоб цих труднощів сесія ЦІК'а не ігнорувала, а навпаки, зважила як слід їх уємну вагу і визнала за урядом УССР заслугу в справі додержання "національної" Ленінської лінії на Україні. Не використати при цій оказії таку "карту", як існування за кордоном уряду УНР, було для п. Чубаря непростимою річчю і він "кинув" її: бийте, мовляв, її, - щождо нас, представників совєтської України, то ми не певні, що нашого противника не використовують ті, кому це потрібно. Щоправда, в дальшій промові п. Чубар постарався зменшити ефект, викликаний згадкою про небезпеки, що походять вже не для одної УССР, а й для всього Союзу від "існування" та "життя" уряду УНР, але як одповідальний політик він знав, що психологія натовпу більш вражлива на ефекти, як на ті елементи, що мають їх нейтралізувати. В устах людини, що уживає їх одночасно, вони залишають враження непевности і захитаности. І хоч п. Чубар заспокоював свою авдиторію, що, мовляв, "в цьому відношенні надії імперіялістів на те, що вони колись знайдуть на території України допомогу для боротьби з совєтською владою, являються даремними," — але це заспокоєння здавалося мало переконуючим для тієї частини авдиторії, яка витягала з них квадратовий корінь і рахувалася з дійсністю і внутрішньою логікою національного життя на Україні. Для слухачів Чубаря було ясно, що справа з Україною, як з інтегральною частиною совєтського союзу, стоїть непевно, тим більше, що сам Чубар нагадав досить необережно те, що