В — Шановний П. После!
З розмови з п. Шумицьким, б. радником нашої Паризької Делегації, вияснилось, що, перебуваючи в свій час в Італії, він між іншим вияснив дуже прихильне відношення до нашого руху італійського генерала Бадоліо> який відограє значну ролю в італ. кругах військових. Подаю це до Вашого відома для вияснення і, в разі ствердження, для використання для української справи.
З правдивою повагою Петлюра (в. р.)
15 березня 1921 р.
Лист до М. Василька[179]
Вельмишановний Пане После!
Події, що почалися в Кронштадті, можуть приспішити справу розрух повстанських і на Україні. Натуральна річ, що ці розрухи не можуть ще бути базою для остаточних висновків про Росію. Але люди старої орієнтації попробують Гальванізувати трупи і, користуючись розрухами, відновити ідею єдиної Росії. На мою думку, французькі дипломати захочуть цю реставрацію перевести. У зв'язку з цим я гадав би, що одночасно з тією працею, яка доручена Ол. Шульгину в Парижі, слід повести акцію і в Італії, яка менше може ангажуватись у загально російські комбінації, і ґрунтовно вияснити урядові італійському ту вигоду, яку матиме вона, хоча б після пацифікації Росії од самостійної України. Тримання нами портів на Чорному морі дасть безумовні вигоди Італії щодо товарообміну. Очевидно, що точки контрактної політики в цій справі обов'язували б Італію вже тепер до більш активного заінтересування судьбами України. Мені відомо, що кемалісти одержують зброю од Італії. Очевидна річ, що, маючи Одесу, чи Херсон, Миколаїв в своїх руках, ми б могли зав'язати тісніші торговельні зносини з Італією, яка ще до Великої Війни була головним контрагентом України в справах товарообміну (вугіль, хліб) в Італії, а на Україну машини, тощо. На підставі цих міркувань я висловив А. Ніковському побажання про доцільність Вашої поїздки до Італії.
З правдивою повагою Петлюра
19 березня 1921 р.
Голові Ради Республіки[180]
Шановний п. Голово, В свій час я повідомив Вас, що Рада Міністрів передала положення про тимчасові зміни і доповнення до Закону про вище військове Управління 12 листопада 1920 р. без попереднього порозуміння зі мною, як Головним Отаманом. Я зауважив Вам, що на цьому ґрунті можуть повстати ускладнюючі наше державне життя явища. З огляду на те, що Ви з свого боку так само не звернули на це уваги і допустили до обговореня цього закону на пленумі, я вважаю за свій обов'язок знову нагадати про мою позицію в цій справі.
З пошаною
Петлюра
13. IV. 1921 р.
Уривки з листа до І. Огієнка[181]
… Надаючи справі організації української церкви велике значення з погляду державного, я, оглядаючи пройдений нею шлях, приходжу до висновків, що ми не продумали до логічного кінця поставленого перед українською державністю питання про націоналізацію нашої церкви. Ми бачимо її в так званій автокефалії. Це алгебраїчна формула, що її можна вирішувати різно з погляду церковної практики. Справа автокефалії церкви може розумітися всіляко, як з погляду теоретично — канонічного, так і з погляду церковної практики. На мою думку, ця справа нашими церковними діячами не розкрита як слід, не конкретизована, а щодо свого ієрархічного змісту (дотеперішнього), то до кінця не доведена. Ми гадаємо, що як будемо мати власних єпископів, то цим уже ставимо церкву на тверду основу, з якої ніякі політично — церковні конфлікти її не зсунуть. Далі власного митрополита в столичному місті наші автокефальні мрії й змагання не йдуть, а поза "вищу церковну раду" при тому ж митрополитові не сягають. НасВ час написання листа І. Огієнко був міністром ісповідань, тепер Митрополит Іларіон.
Наскільки помилковими та облудними є такі мрії, показала нам практика за часів Скоропадського, що автокефальним змаганням української церкви зразу ж надала цілком протилежний зміст, проголосивши залежність нашої молодої церкви од московського патріярха, тим самим саму ідею автокефалії повернувши в нівець, а маєстат голови московської церкви піднявши до становища зверхника нашої церкви фактично. Коли зважити вагу політичних моментів такої залежности, то ми прийдемо до висновку, що така залежність буде все в'язати і лет, і розвій, як церковної, так і політично — державної думки української нації. Якими б успішними в майбутньому не були наші здобутки та досягнення в площині політичної боротьби, все ідею нашої державної незалежности "по руках і ногах" буде в'язати оця залежність в площині церковній, вгашаючи й підтинаючи самостійницькі змагання нашого народу. Нація, що стремить до власного державного життя, не може помиритися з такою залежністю. На прикладі сербської церкви православної ми бачимо, що при першій змозі, в парі з затвердженням політично — державної самостійности, провадиться затвердження і церковної незалежности в формі організації власного патріярхату, тим самим ставлячи справді належну "точку" над справою автокефалії сербської церкви і підносячи маєстат її до вищого ступня.
180
Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Оригінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.