Зупиняючись над справою автокефалії української церкви, я гадаю, що ми повинні цілком послідовно розкрити зміст цієї формули і зробити логічні висновки з нього. Очевидна річ, що належними постановами тимчасових вищих органів української церкви (у формі соборів), подиктовані політичними моментами київські ухвали 1918 р. що встановили залежність нашої церкви од московського патріярха, будуть скасовані. Але я гадаю, що цим скасуванням справи цілковитої автокефалії нашої церкви ми на ґрунт непохитний ще не поставимо; необхідно піти далі і надати такі форми самостійництву нашої церкви, які б одповідали державним інтересам української нації і були б логічним завершенням самої ідеї про церковну автокефалію.
…Коли ієрархічні моменти останньої [нашої церкви][182] втілені будуть тільки в формі власних єпископій, а на чолі інституту єпископів стоятиме митрополит київський, — цього, на мою думку, не вистачить для того, щоб церква українська стала нарівні, в усвідомленні і нашому, і інших народів, з другими церквами православними. При цих умовинах церква Андрія Первозванного все буде "пасти задніх", все не буде мати того авторитету, тієї пошани, які їй повинні належати як з мотивів державних, так і з мотивів церковної історичної традиції, як до церкви первозванним І. Христа апостолом заснованої. Я передбачаю більші комплікації для нашої справи, що випливають з такої незавершеної, мовляв би "половинчатої, ієрархічно — організаційної структури української церкви". Ця структура не дає Гарантії за додержання вимог церковної дисципліни найвищими достойниками нашої церкви, одкриває можливості центробіжних стремлінь з їхнього боку, церковно — політичного авантюризму, себто дає можливості для рецидиву в молодій українській церкві тих виснажуючих її внутрішню силу, її одпорність, її зовнішній маєстат явищ, що їх знає наша церковна історія: 1) під час запровадження унії та 2) підпорядкування нашої церкви під зверхню залежність од церкви московської.
І, як причиною загублення нашої державної незалежности, помимо економічно — політичних причин, було незавершення процесу консолідації української нації під час смерти гетьмана Богдана, брак єдиної державної ідеології, у його заступників, що має об'єктивну цінність для всіх кляс тогочасної української нації, - так причиною загублення українською церквою тогочасної автокефалії був брак єдиної церковної думки у вищих достойників її, брак відповідної дисципліни серед них і незавершена, як слід, організаційна структура нашої тодішньої церкви, голова якої — митрополит київський — мав більше моральну силу для нашої церкви, як ієрархічно — фактичну. З мого погляду, майбутня структура ієрархічна української церкви, оскільки про неї судити можна на підставі дотеперішньої практики і оскільки не зроблено буде відповідних корективів до неї, ховає в собі і внутрішню "червоточину" і не дасть Гарантій безупинного розвитку національної церкви. Коли взяти зносини майбутні нашої церкви з созвучними собі, хоча б грецькою, царгородською чи сербською, то тут матиме місце нерівність; на нашу церкву, на вищих представників її і на голову її, митрополита, все "згори" заглядатимуть патріярхи інших церков, відповідним чином і трактуючи нашу церкву, що для її авторитету, маєстату було б небажаним, а з боку державних інтересів навіть шкідливим. Так само й для культивування авторитету церковної ієрархії серед кругів церковних, серед великої української державної парафії, фігура митрополита, як голови — очолення нашої церкви, була б мало імпонуючою. Та й по суті справи, коли хочемо надати українській церкві, як церкві апостола Андрія Первозванного, відповідаюче їй значення, то ми повинні моменти, зв'язані з цим завданням, до логічного кінця продумати і в таку зовнішню форму втілити, яка б одповідала тому змістові, що в ній і в її історичнім атрибуті міститься.
Я думаю, що українська автокефальна церква головою своїм повинна мати власного патріярха, як цілком логічне завершення її ієрархічної архітектоніки і еволюції нашої національної думки, нашої національно — церковної ідеології.