Досить буде, коли ми піддамо критиці лише декілька головних моментів конституції 20 лютого і, на підставі аналізи їх, покажемо суть цілого конституційного акту російського уряду.
Народне представництво може лише тоді виконувати успішно свої функції, коли йому конституційними нормами забезпечено право законодавчої творчости і контролю у всіх сферах державного життя. Без цих прерогатив представництво являється фікцією, непотрібним нінащо декорумом. Як же забезпечені ці прероґативи "конституційним" маніфестом 20 лютого? На перший погляд він дає російському представництву згадані права. Уряд визнає, як "непорушне" правило, щоб ніякий закон не міг мати сили без ухвали Державної Думи і щоб обібраним від населення була забезпечена можливість участи в догляді над закономірністю діяльности поставлених монархом "властей". В порівнянні з тими правами, які "давались" монархом населенню актом 6 серпня і які мали лише дорадчий характер, маніфест 20 лютого є значним кроком наперед. Маніфест установляє, що "від часу скликання Державної Ради (Совета) і Державної Думи, ніякий закон не може мати сили без ухвали Ради і Думи", але поруч з цим обмежує це "загальне правило", виключенням із сфери компетенції Думи права розглядати і змінювати "основні державні закони". По тексту маніфесту, Дума має право лише "піднімати пропозиції (предположения) в справі одміни або зміни існуючих і видання нових законів — і тим самим позбавляється найголовнішого з конституційних прав, а саме — права законодавчої творчости.
Внутрішня суперечність між духом і ідеєю народнього представництва, з одного боку, і дійсними правами останнього по одному із найбільш важливих своїх прав — з другого, виступає тут в повній абсурдній формі. Коли уряд визнає, що та система законодавства, яка досі мала місце в Росії, не відповідає інтересам її державного життя, і виявилась конечна необхідність в заміні її новою, основаною на підвалинах народнього представництва, то навіщо останньому кидати зразу колоди під ноги і обмежувати його в правах, що випливають із самого духу і ідеї представництва?! Очевидно для того, щоб звести на нівець всі потуги і законодавчу ініціятиву останнього, і при суроґаті конституційних норм залишити і надалі той самодержавний status, який був і до видання конституційного маніфесту. Тенденція до цього особливо виразно виступає на ст. 13 (прилога до статуту про Думу), де конституційний по формі монарх залишає за собою, ставший анахронізмом після маніфесту 20 февраля — титул "самодержця". Тількищо цитоване нами місце з маніфесту, де ясно зазначено, що ні один закон не може увійти в життя без санкції Думи, розкриває скобки самодержавства і позбавляє титул самодержця того реального змісту і форми, які він мав до моменту видання конституційного акту. Але ця характерна увага в статуті про Думу свідчить не лише про повну прив'язаність до історичних амулетів, небажання розлучитися з ними російського самодержця; в ній ми вбачаємо виразну ілюстрацію до основної тенденції самодержавної власти, уберегти і при конституції за собою ту необмеженість і безконтрольність, що являються характерними рисами такої власти від появи її в російських державних відносинах. Цитоване нами місце із маніфесту, де російський самодержець заховує непорушним "коренное положение основных государственных законов", на підставі якого "ніякий закон не може увійти в життя без нашого затвердження", і обкраяні межі законодавчої діяльности народнього представництва являються найліпшим доказом висловленої нами гадки. Загальний тон маніфесту 20 февраля і ті спеціяльні постанови ("учреждения") про Державну Думу, які конкретизують основну ідею маніфесту і утворюють правні норми для функціонування народнього представництва, містять в собі ще і інші докази.
Перейдемо до деяких з них. Ідея представництва втілена урядом в дві інституції: в Державну Думу і Державну Раду. Обов'язок другої — контролювати діяльність першої. Але, коли в конституційних державах західньої Европи і для законодавчої і для контролюючої діяльности парляментів, забезпечені в законі широкі простори і права, так що всі законопроекти, що переходять крізь них, не можуть здебільшого бути покасованими палатами верхніми, — у нас справа стоїть як раз навпаки. Ні один закон, ні одна постанова, прийнята Думою, не може набрати відповідної сили, перш ніж не одержить санкції Державної Ради (Совета). Всі законопроекти, неприйняті останньою інституцією, вважаються за відхилені. Такий порядок вироблення нових законів міг би ще бути зрозумілим при тій умові, коли б Державна Рада складалася із виборних членів. Але не кажучи вже про всі дефекти двохпалатної системи народнього представництва, системи, що виявляє собою історичний пережиток, в будучих російських конституційних відносинах дефекти цієї системи доведені ad absurdum (до дурниці). Можна з певністю сказати, що кожна жива ініціятива Думи, кожен крок її в напрямі інтересів народніх, — коли навіть припустити, що по своєму непевному складові Дума могла б виявити ці риси, — не одержать санкції "верховної російської палати" і будуть поховані в цій бюрократичній прірві. Порукою цього є склад членів Державної Ради, що кожного року напів призначається монархом із чиновників, а напів обирається упривілейованими клясами суспільства, як от дворянством, купецтвом, духовенством тощо. Само собою зрозуміло, що чиновницька частина "Державної Ради" буде покірним рабом бюрократії і корони. Коли б і знайшовся з — поміж чиновників хтось такий, що захотів би бути самостійним і "сметь свое суждение иметь" — його без всякої церемонії викинули б із Ради, бо правних Гарантій проти можливости репресивних засобів до непокірних членів в статуті Ради немає ніяких. З другого боку близькість, а іноді і тотожність інтересів нашого дворянства і вищого духовенства з інтересами бюрократії і корони, дають повне право думати, що і представники названих суспільних груп будуть на стороні чиновницької частини Ради і складуть собою ту більшість її, об яку будуть розбиватись усі "живі", повторимо — проблематичні і непевні — заходи і постанови Державної Думи.