Державна Рада (Государственный Совет) являється, таким чином, покірною зброєю в руках найвищої власти, вічним мечем Дамокла над творчістю Державної Думи, втіленням бюрократичного фільтра, призначеним лише для того, аби не пропустити нічого, що Дума могла б визнати потрібним і необхідним для тих народніх мас, інтереси яких вона має обстоювати. Замість контролю народнього представництва над діяльністю бюрократії, остання контролює саме представництво і, займаючи більш упривілейоване становище, одержує в свої руки всі необхідні засоби, аби звести на нівець повноваження і діяльність народніх представників. Як далеко дійшла основна тенденція законодавця надати бюрократичний характер не тільки Державній Раді, але й Державній Думі, показує хоч би той факт, що по статуту Думи члени її мають право "не давати справоздань своїм виборцям" і взагалі поставлені законодавцем в такі умови, що цілком забезпечують їм спокій від "докучливого" (слово з самого статуту Думи) втручання народу в їхню діяльність. В повній гармонії з цією тенденцією стоїть, звичайно, і заборона являтись так в Державну Думу, як і в Державну Раду різним депутаціям, а також "вносити словесні і писані заяви і прохання" (ст. 61). Таким робом, той тісний і непоривний зв'язок, який існує при конституційних стосунках між населенням і його представниками і який вимагає постійного взаємного порозуміння, шляхом прислухування до інтересів виборців (з одного боку) і контроля над вибраними до представницької інституції (з другого) — маніфестом 20 лютого визнається непотрібним; російська бюрократія зробила всі заходи, аби викопати прірву між народніми масами і їхніми представниками і поставити якомога далі одних від других.
Коли ми згадаємо ще, що в кожну хвилину Дума може бути зачинена верховною властю, що можливість запровадження "часових і виїмкових правил" передбачена законодавцем не лише під час перерви в діяльності Думи, але і впродовж 2 місяців після її скликання, що засідання її є мало доступні для публіки і представників преси, що в першу ліпшу хвилину, на домагання якогонебудь міністра, вони (засідання) можуть бути зачинені для публіки, — то ми будемо мати більш — менш повний комплекс тих неґативних умов, серед яких буде відбуватись робота російської представницької інституції. І уже сам характер цих умов показує, що вони не лише будуть гальмувати законодавчу і взагалі творчу діяльність Думи, але утворять таку атмосферу, при якій всяка продуктивна праця в інтересах населення стане абсолютно неможливою.
Ми зачепили лише декілька статтей постанови про Думу, в головному нормуючих законодавчу діяльність останньої, і гадаємо, що навіть із короткої аналізи їх випливав ясно один висновок: Дума не має нічого спільного з справжнім народнім представництвом, вона є фальсифікацією його, одним зовнішнім декорумом самодержав'я, стиснутою "отдушиною" для народньої думки; вона є карикатурною формою тієї абсурдної мрії слов'янофілів, по котрій монархові належить повнота власти, народові повнота гадки (мнения); вона є чим хочете, але ні в якім разі — інститутом для законодавства і контролю над урядом.