Та праця, про яку я згадував в початку свого листа, — є теж потрібна, а на даній стадії нашої історії — історично неуникнена і тому обов'язкова. Може вона не ефектна, занадто "чорна" і непомітна, але великі ефекти досягаються мозольною попередньою працею, — а так, з нічого, не виникають.
Тимчасом кінчаю. Коли матимете потребу та бажання ще писати мені, радий буду і з великою приємністю одповім на Ваші запитання, сумніви чи вагання.
Наприкінці прошу зробити мені маленьку персональну послугу: зайдіть до п. Генерала Сікевича і перекажіть йому та його родині мій привіт. Я незабаром писатиму йому.
Стискаю Вам руку. Дай Бог всього кращого.
Петлюра
P. S. З мого листа прошу не робити публічного вжитку. Писав його для Вас персонально.
Уривок з листа до А. Лівицького[225]
… "Петлюру", коли ходить не про особу, не так легко знищити, як думають росіяни, і спинити природній розвиток національної свідомости провокаційними заходами федерації ледве чи пощастить росіянам. Як реальний політик, я знаю, що в остаточному моменті справа федерації чи "самостійности" України вирішуватись буде підрахунком організованих сил нашої нації, як політичних, так і військових. Коли це питання буде вирішуватися за мого життя і за моєю чинною участю, то я все робитиму, щоб к цьому моменту українська армія мала десятки тисяч гармат і сотні тисяч рушниць. Маючи це знаряддя в руках, навіть українські соціялісти інакше розмовлятимуть з своїми "дорогими камратами" — росіянами із II Інтернаціоналу. Коли ж у проводирів українського народу в рішаючий момент не буде технічних засобів, тоді як такими володітимуть росіяни, то в цих умовинах, звичайно, Україну можуть силою зфедералізувати".
16. V. 1926 р.
Погруддя Симона Петлюри на могилі на цвинтарі Монпарнас, Париж. Робота скульптора Г. Крука.
Матеріяли редакційної колегії
Симон Петлюра
(Короткий життєпис)
Симон Васильович Петлюра народився 10–го травня 1879 року на передмісті Полтави. Рід Петлюр був козацький, але батько Симона Васильовича був приписаний до міщан міста Полтави. Мати, Ольга Олександрівна уроджена Марченко, теж була козацького роду.
Як з боку батька, так і з боку матері, Симон Васильович мав багато родичів духовного стану. Рідна баба його, мати Василя Петлюри, була ігуменею і співосновоположницею Тепловського манастиря коло Феодосії в Криму. Дід Симона Васильовича з боку матері, повдовівши, постригся в ченці і помер ієромонахом. Разом з ігуменом Іоною був основоположником Київського Іонійського Скиту.
Початкову освіту Симон Петлюра одержав у церковно — приходській школі рідного передмістя, вчився потім у Полтавській бурсі.
Від 1895 року він учився в полтавській семінарії. В 1898 році належав до української семінарської громади; ще під час перебування в семінарії він вступив до заснованої в 1900 році Революційної Української Партії. 1901 року Симон Петлюра брав участь у конференції РУП та у всеукраїнському студентському з'їзді делегатом від української семінарської громади, хоч тоді вже не був у семінарії. На початку 1901 року його було виключено з останньої кляси за вияв революційно — національних настроїв. Безпосередньою причиною виключення був інцидент в зв'язку з запрошенням до семінарії композитора Лисенка.
З 1902 року, співпрацею в Літературно — Науковому Вістнику, почалась журналістична діяльність Симона Петлюри.
Весною 1902 року вибухли великі селянські бунти, в яких полтавські семінаристи відіграли поважну ролю. Симонові Васильовичу загрожував арешт, а тому восени цього року він виїхав на Кубань і короткий час був учителем міської школи в Катеринодарі. Потім працював над архівами Кубанського Війська під керівництвом Ф. А. Щербини. Одночасно був діяльним у Чорноморській Вільній Громаді РУП в Катеринодарі і співпрацював у нелегальних виданнях РУП, що виходили у Львові. В наслідок цієї діяльности він в середині грудня 1903 року був заарештований і просидів у в'язниці коло трьох місяців. Випущений "на поруки", виїхав до Києва, а звідтіля восени 1904 року за кордон, до Львова.