Придивимось тепер, як стоїть справа з другою не менш значною по формі прерогативою нашої державно — конституційної інституції, а саме з правом Думи "в догляді над закономірністю діяльности" поставлених творцем конституційного маніфесту "властей". В практиці конституційних парляментів західноєвропейських держав право це виявляється в формі "запитань", "інтерпеляцій" і висловлення "вотуму недовір'я" або цілому урядові, або окремим представникам його. Наслідком останнього звичайно буває зміщення з посади певного міністра, або і цілого кабінету міністрів. Але часто буває і так, що навіть [самі][43] інтерпеляції і "запитання" — приводять до того ж. Правом інтерпеляцій і запитань досить широко користуються народні представництва в цілій західній Европі, як одним із могутніх засобів контролю над вчинками і поводженням адміністрації, і по статуту уряд в особі своїх міністрів (здебільшого міністра президента) мусить давати необхідні пояснення і справоздання. Маніфестом і згаданими нами "постановами" про Державну Думу це право дається також і членам російського конституційного представництва, але воно так невиразно висловлене, а межі його такі невеликі, що de facto реалізація його зводиться на нівець і представники адміністрації, так як і раніш, залишаються вільними від контролю і догляду. Перш усього окремі члени не мають права робити запитання до уряду. Для того, щоб останнє набрало відповідної сили, необхідно подати його в писаній формі і за підписом не менше як 30–х членів (ст. 58 "учр. о Думе"). Але і після цього воно ще не може бути поставлене міністрові і лише тоді, коли більшість Думи дасть свою згоду, воно передається йому (ст. 40). Від доброї волі міністра буде залежати, дати чи не дати відповідь на запитання Думи (ст. 59). Само собою зрозуміло, що звичка російських міністрів не давати нікому справоздання в своїй діяльності і страх перед контролем над собою, дає нам поруку, що ст. 59 "учр. про Думу", по якій міністри можуть нічого не відповідати на запитання Думи, обмежившись лише коротко причинами, чому так поступають, — буде широко вживатись нашими вищими представниками власти. Цікаво зазначити тут один хитроумний кунштик, вчинений творцем думської установи.
Коли приміром, ті причини, які міністер подасть до відомости Думи в справі свого небажання дати відповідь на її запитання, — Дума визнає невартими або непевними в її очах, міністер не обов'язаний задовольнити і природне і законне бажання, і ціла справа переходить до рук голови Державної Ради, який доводить її до відомости монарха (ст. 60). Чому власне справа переходить до рук голови Державної Ради, ясно видко із ст. З, 1 вид. "указу про реформу Державної Ради і ст. 9 "учреждения" про Державну Думу. Голова Державної Думи обирається самими членами Думи, тоді як голова Ради призначається верховною властю із бюрократичних сфер. Такий індивідуум завше буде почувати себе ближче до бюрократа ж міністра, ніж до незадоволеної поводженням або діяльністю останнього Думи. По принципу — "хто ж своєму братові ворог?" — або "рука руку миє", — голова Ради завше може зужити всіх сил "аби свого не видати". Таким робом, право народніх представників контролювати діяльність адміністраторів — стає однією фікцією без жадного реального значення; простір для адміністративної сваволі залишається такий самий, який був і раніш — до конституції, а вся історія з обіцянкою 17 жовтня "забезпечити вибранцям від народу можливість справжнього догляду над закономірністю діяльности призначених властей" — перевернулась в порожню, образливу для народніх представників і цілого населення комедію.
Ми залишаємо, за браком місця, детальну критику другорядних § § "установ" про Державну Думу і Державну Раду. Гадаємо, що й коротких уваг, поданих нами по найголовніших пунктах обох "установ", буде досить, аби фальсифікація російського народнього представництва виступила в своєму правдивому світлі. Подана нами аналіза "конституційного" маніфесту і пояснення до нього, приводить до одного логічного висновку, а саме, що Державна Дума не тільки не може виконати свого обов'язку перед народом і країною в сферах законодавчої творчости, але що вона є також безсилою знищити силу і сваволю реакційної бюрократії; правні умови, так детально і недвозначно сконкретизовані в установі Державної Думи, не дозволять, при всім її бажанні, виконати ті функції догляду і контролю над адміністрацією, які являються conditio sine qua non кожного конституційного представництва. Коли ж взяти на увагу ті бюрократично — клясові основи, на яких збудовано незграбний і невдалий будинок Державної Думи, а також і те, що до організації народнього представництва de facto не допущені найбільш численні по своїй кількості і політичному значенню кляси населення (робітники, селяни і т. д.), а коли допущено, то лише на основах посередньої, трьох або чотирьох степенної системи, то не може бути двох думок, щодо задоволення широких народніх мас новим quasi конституційним утвором бюрократичної творчости. Така організація представництва не тільки не може задовольнити ці маси, але і для тих груп суспільства, що покликується верховною властю до проблематичної участи в порядкуванні державними справами країни, ставить цілий ряд конфліктів, цілий ряд зневажаючих умов, що згори засуджують на повну загибель всі заходи і потуги їхні на якусь продуктивну діяльність в інтересах народніх мас. Нас не цікавить в данім разі та позиція, яку займуть у відношенні до Думи ці — так нечисленні по своїй кількості, групи населення, як не цікавить і та тактика, якої вони будуть триматися в самій Думі.