Прив. доц. Н. И. Лазаревский. Автономия. СПб, 1906[2]
Національне питання в Росії починає приваблювати до себе потроху живий інтерес серед широких кругів громадянства. Це видко хоч би з того, що на «книжному ринку» все частіш починають з'являтися різні брошури та інші видання, присвячені національній справі. Не можна сказати, щоб нова література по національному питанню визначалась високою науковою вартістю. Коли й можна сказати щось добре про таку літературу, то вона здебільшого належить до перекладної. З новинок цієї літератури доводиться зазначити праці Кавтського, Гумпловича, Рудольфа Шпрінґера (СІНОПТНСУС). Щождо самостійної продукції російських письменників в справі національного питання, то тут доведеться сказати, що вона більше нагадує січку, ніж справжню наукову пробу оброблення національної справи. Правда, така кваліфікація мусить минути праці В. Медема і почасти Гайлікмана, але ці письменники, виступаючи прихильниками екстериторіяльного принципу, ледве чи стоять, принаймні в сучасний момент, на реальному ґрунті і тому праці їх не можна вважати за реальну пробу розв'язати національне питання.
Являючись питанням державно — правничим, національне питання вимагає, щоб його розглядати в конкретних обставинах політично — правничого характеру. На великий жаль, фахівці правники мало освітили національне питання з цього боку. Крім невеличкої брошури д. Лазаревського ми не знаходимо майже нічого, що б можна було рекомендувати читачам для ознайомлення з правничими компетенціями тих державних інституцій, що стоять на сторожі національних інтересів певної народности. Д. Лазаревський подає в своїй брошурі досить вірну аналізу таких розумінь, як самоуправа, автономія, федерація, показує, якими правами володіє кожна з згаданих державних категорій, в яких відносинах вони стоять до держави, до центрального уряду, яка ріжниця між ними в правах, в обов'язках і т. д. Написана брошура досить живо, інтересно і зі знанням справи. Через це ми радимо познайомитися з нею кожному, хто цікавиться державно — правною стороною національного питання.
С. Петлюра.
М. П-Ш. Автономія України в світлі соціял-демократичноі критики[3]
(Відповідь П. Лукашевичу. Відбиток з 4–го числа "Вільної України", С. — Петербурґ. 1906 р. стор. 23).
Література по українському питанню взагалі і по автономії України зокрема не надто велика і численна. Ми не можемо похвалитися, що маємо ґрунтовні наукові праці, що давали б повне і в бажаному для української нації напрямі розв'язання цього питання. Через це кожна стаття, кожна книжка в "болючій" для нас справі набирає особливої ваги і інтересу. Виходячи тільки з цього погляду, можна було б вітати невеличку по своїм розмірам статтю д. М. П — ша в справі автономії України. Але згадана стаття має інтерес ще й з другого боку. Автор статті — український соціял — демократ, один з чільних співробітників "Вільної України", що ставила своєю метою боронити інтереси українських робітничих мас, отже всі уваги автора, вся аргументація його в порушеній справі, являються відгомоном думок і поглядів цілої громадської течії, що з'явилася останніми часами серед українського народу, течії соціял — демократичної, відбитком тієї аргументації, що її висовують в справі автономії України, ідеологи українського пролетаріяту; метою статті, крім того, було показати, що інтереси як матеріяльні — інтереси праці, заробітку, боротьби з капіталом, — так само і інтереси культурні, духовні і т. д. українських робітничих мас наказують не нехтувати національним питанням, як це роблять російські соціял — демократи, а розв'язувати його більш позитивно в формі забезпечення за недержавними націями певних політичних прав, щодо порядкування своїми культурно — національними та економічними справами. Та вияснюючи неминучість позитивного відношення до національного питання взагалі і до українського зокрема, автор примушений був застановитись над тією дивовижною плутаниною, яка панує в головах російських соціял — демократів і спеціяльно в голові д. Лукашевича в цій справі — запеклого ворога автономії України. Автор наводить лише одну перлину з цієї плутанини, винизану ще небіжкою "Искрою", яка декретувала, що "не дело пролетариата проповедывать федерализм и автономию", — ("Искра" № 33) але тих перлин така сила, що з них можна було б нанизати ціле намисто і оздобити ними хоч наймудрішого із проводирів російської соціял — демократії. Ледве чи таке намисто свідчило б про високу науковість російських ідеологів наукового соціялізму та про той дух прогнози, яким мусять характеризуватись практичні гасла і теоретичні програми прихильників історичного матеріялізму. Минаючи цю невдячну працю, автор досить уміло відкидає закиди, які робить д. Лукашевич всім тим, хто боронить автономію України, а тим самим наче збуджує "націоналістичні", "шовіністичні" та які ще там почуття серед українського народу. Не можна не погодитися з автором, коли він каже, що в такім разі треба б було плямувати як націоналістів, найвизначніших проводирів міжнароднього соціялізму, як от, приміром, Кавтський, або й цілі партії соціял — демократичні, як от приміром австрійську, бо й вони стоять на однаковому ґрунті, на однакових засадах, як і українські соціял — демократи, коли вимагають автономії для пригнічених націй. Для д. Лукашевича приклад австрійських соціялістів і висліди соціялістичних учених — ніщо, він з погордою їх відкидає і каже, що славний § програми російської с. — д. про права кожної нації "на самоопределение" і про боротьбу проти національного утиску вже вистачає для того, щоб непомильно вияснити своє відношення до національних змагань пригнічених націй. Але цей § виясняє лише неґативний, так би мовити, характер відносин до національних змагань, зформульований до того ж в формі занадто загальній, він не містить в собі нічого реального, нічого, що б характеризувало справжню позицію російських с. — д. в національному питанні. Через це таку позицію не можна не назвати опортуністичною, хоч д. П — ш, з чемности, очевидячки, і не кваліфікує її так гостро. Він лише доводить, що українська с. — д. в справі національного питання стоїть, "не тільки ближче до інтернаціональної соц. — демократії, ніж російська, навіть більше ніж вона, проводить її погляди". І з цим висновком знов таки не можна не погодитись, так само як і з кваліфікацією правничої "несостоятельности" національних пунктів програми р. с. — д. р. п. Ця "несостоятельность" знайшла собі досить гостру критику на сторінках соціял — демократичної преси, а особливо на сторінках т. зв. "бундівських" органів ("Вестник Бунда", "Последние Известия", "Наше Слово" і ін.). Ми не будемо тут наводити тих поважних і впливових уваг, які зроблені були російським соціял — демократам їх же товаришами з національних соц. — дем. організацій. Найкращим доказом отого хитання отієї непевности р. с. — д. р. п. в національному питанні, що війшли "в плоть и кров" д. Лукашевича, служить те, що через місяць після того, як була написана його страшна критика національних змагань українського народу, IV з'їзд рос. соц. — дем. роб. партії висловився за автономію Польщі! Д. Лукашевич має можливість колоти очі тепер всій російській соціял — демократії за те, що вона зсунулась з тієї "непохибної", а ми б сказали, з мертвої точки, на якій вона досі стояла і, таким способом, дозволила польським робітникам, а тим самим і цілій польській нації "заниматься" національним питанням. Так саме життя, сама логіка фактів примушує догматиків відмовлятись від академічних тез і мертвих формул!