Про те, як саме пристроюються в Америці наші еміґранти, селяни з Правобережної України, не можна сказати нічого певного. Частина з них пристає до хліборобства і селиться по плодючих степах Канади, де в таких місцевостях, як Манітоба, Саскачеван та Альберта живе чимало українців з Галичини. Інші працюють на машино — строїтельних заводах Філадельфії[59], в вугляних копальнях Бритіш — Колюмбії та по різних залізних дорогах, здебільшого в Колюмбії. Останніми часами українські робітники починають працювати і по таких великих городах, як Чікаґо та Нью — Йорк, де вони заклали навіть своє робітниче товариство.
Взагалі можна сказати, що українські еміґранти і з Галичини і з нашої України не гублять зв'язків між собою в далекій Америці. Вони закладають різні товариства, як політичні, так і культурно — просвітні, влаштовують українські спектаклі, збираються часто на віча, живо інтересуються всім тим, що діється в рідній країні, звідкіль недоля та злидні примусили їх тікати в чужий край. Наскільки живо відгукуються українські еміґранти в Америці на все те, що діється в рідній стороні, показує хоч би те, що вони часто посилають сюди чимало грошей на різні громадські справи: піддержують своєю допомогою політичні партії, дають фінансові субсидії робітникам та селянам, що провадять забастовки проти поміщиків тощо, — взагалі не забувають своїх національних обов'язків до рідної країни і до рідного народу.
С. Петлюра
Російські культурно-просвітні інституції на Украіні[60]
Просвіта на Україні повинна бути національною. Це така життьова правда, що на неї пристане кожен, в кого є здорова голова на плечах, в кого розум не засліплений, хто відчуває всю велику шкоду, яку чинить народові просвіта, не приспособлена ні по формі своїй ні по змістові до національних потреб народу. Українське громадянство останніми часами не тільки відчуває правду такої думки, але починає прикладати всіх сил, щоб запровадити її в життя. Ми бачимо, що останніми часами починають засновуватись українські видавництва, українські просвітні товариства, біля яких єднається українське громадянство, щоб силами спільними посунути наперед просвітню справу на Україні. Заходи ці свідчать про те, що українське громадянство прокидається од сну, од байдужости. Не можна не вітати появи українських просвітніх товариств, як не можна не радіти і з заходів українського громадянства в справі організації своїх національних сил біля просвітньої роботи. Все це річ дуже гарна і треба тільки побажати, щоб вона розвивалася ще з більшим успіхом.
Та, вітаючи організаційні заходи українського громадянства в просвітній справі, ми разом з тим дивуємось і почуваємо незадоволення з того невірного і облудного напрямку, який часом приймає ця організація. Маємо на думці становище українського громадянства до російських культурно — просвітніх товариств та інституцій, що існують на Україні. Здебільшого українці ставляться до них дуже і дуже байдуже. Наче вони й знати, наче вони й чути про них не хочуть. Чи гарним, чи корисним є для національної справи таке становище українського громадянства до цих інституцій?
На нашу думку таке становище — помилка і дуже велика. Здебільшого, коли ви запитаєте, через що так байдуже ставляться до згаданих інституцій, — почуєте відповідь: а що мені там робити, аджеж вони російські!..
Така відповідь не може задовольнити. І нам завсіди, коли доводилось чути її, мимоволі виривалось з уст: а чому б їх не зробити своїми, не українізувати їх, чому б не піти українцям в ці товариства? Через що б не скористуватись цими товариствами, їх зв'язками, їх грішми для нашої національно — культурної справи? Все це питання не зайві, не безпідставні і варті того, щоб на них спинитись більш докладно.
Звичайно, треба признати ненормальною річчю, що російські культурно — просвітні інституції працюють серед українського народу. Та ми знаємо, що історичні обставини створили це ненормальне явище, як створили вони і ту численну групу українців, які, згубивши національне почуття, "не тільки за страх, але й за совість", працюють по таких товариствах. Та історичні обставини не такі вже могутні, щоб ми не могли з ними боротись, щоб не змогли ми їх робити такими, якими ми хочемо їх зробити. Обставини сучасні особливо сприяють цій боротьбі. Українське громадянство починає збільшуватись, починає організувати свої сили. Цілком зрозуміло, що для більш організованої роботи воно єднається біля власних національних інституцій, таких як от приміром "Просвіта", тощо. Але, спочуваючи таким заходам, ми разом з тим гадаємо, що організаційні заходи українського громадянства часто не використовують того, що у них є під рукою, що ці заходи витрачаються неекономно і через це приносять менші наслідки, ніж треба.