Сучасний момент вимагає від українців організації українських сил для просвітньої роботи. Але дуже сумно і непрактично для самої справи було б, коли б ця організація відбувалась тільки біля українських культурно — просвітніх товариств та інституцій. Інтереси самої справи вимагають, щоб межі цієї організації було поширено, щоб і російські культурно — просвітні товариства (як от приміром "Товариство Грамотности", громадські бібліотеки, театри, професіональні союзи і т. і.) приспособлено було для української просвітньої роботи.
Висловлюючись за українізацію російських культурно — про — світніх товариств на Україні, ми не кажемо, що таких товариств не повинно бути на Україні. Україну заселяють не тільки одні українці. Є в ній також і інші нації, культурному розвитку котрих ми не маємо ніякого права робити перешкод та заборон. Але ті товариства, які удержуються на гроші українського народу, повинні стати національними, з російських змінитись на українські. Здійснити це завдання можуть тільки самі українці.
С. Петлюра
Про життя і працю українських акторів[61]
Ще й досі можна почути од декого, що українська нація — спасенна і наскрізь демократична. Демократизм, каже щирий, твердолобий і неосвічений українець, просяк все життя нашої нації.
"Не кажіть мені про поділ на кляси! Кляс ніяких немае. Є тільки українці, діти одної матері — України!"
Наскільки невірні і брехливі такі думки, знає кожен, хто має очі, щоб бачити, і мозок замість смальцю в голові. Закони розвитку громадянського скрізь однакові; скрізь вони викопують глибочезну прірву поміж клясою пролетаріїв, робітників і клясою заможних дуків, капіталістів. Доки капіталізм є на світі, доти не буде згоди між капіталістами і робітниками. Доки існує гніт українського капіталу над українським робітником, доти робітник буде шукати порятунку од цього гніту в організації, в товариській обороні своїх прав.
Цю потребу робітничого життя, а саме необхідність професіональної організації для оборони своїх прав зрозуміли навіть такі темні і несвідомі з клясового боку елементи нашого громадянства, як українські актори.
Останніми часами по часописах частіше зустрічаються звістки про те, що українські актори гадають заснувати спеціяльне товариство, або союз (спілку) для того, щоб поліпшити своє матеріяльне та правове становище. Цей намір українських акторів не можна не привітати, бо кожен, хто хоч трохи знає життя українських акторів та ті умовини, серед яких їм доводиться працювати, не може не згодитись, що життя це дуже тяжке, умовини — злі і порятунку од лиха можна шукати тільки в організації.
Український актор — то якась безправна істота, яка не має прав навіть таких, якими звичайно володіє простий робітник. По руках і ногах зв'язаний він своєю службою у театрального антрепренера — хазяїна. Ось він наймається в початку якогось там сезону (здебільшого в Великий Піст) до антрепренера. Ні контракту нотаріяльного, ні нормального договору, як це звичайно буває по російських трупах, українські антрепренери не признають. Актори повинні вірити їм на слово. Повіривши на слово, актор тим самим віддає себе на повну ласку і волю антрепренера. Цей, а не актор, приписує умови служби. Звичайно, кожного дня може змінити їх, може зменшити жалування, може навалити акторові на плечі нової роботи — актор не має права ані писнути, ані запротестувати, бо зараз же опиниться на вулиці, без куска хліба — голодний і холодний. Знайти собі місце десь в іншій трупі серед сезону ніяк не можна, бо всі вони й без того переповнені.
За кожну провину, навіть найдрібнішу, антрепренер штрафує актора, або робить вичоти з його жалування. За що саме можна накладати штрафи, а за що ні — про це знає тільки антрепренер — хазяїн та певно й він не знає цього: так, коли замандюриться йому, тоді і штрафує. Штрафи — це нова штучка на українській сцені, раніш їх не було. Дякувати за них треба антрепренерові Суходольському: він перший додумався до такої новини, за ним пішли інші. Штрафи так припали до вподоби антрепренерам, що їх тепер не цураються навіть "демократичні" українські антрепренери, такі як Садовський. Дякуючи тому, що українські актори стають на службу без "нормального договору", в якому, звичайно, списуються умовини їхньої служби, антрепренер умови ті часто зміняє. Взяти хоч би для прикладу число робочих часів актора. Воно точно і практикою не встановлено. З власної волі антрепренер може число те зменшувати або збільшувати, — як Бог на душу положить! Звичайно, трапляється більше так, що антрепренер має тенденцію збільшувати, а не зменшувати. Дякуючи знов таки ж тому, що не має "нормального договору" поміж українськими антрепренерами та акторами, перші часто — густо примушують грати других без грошей, дурно.