Але колективне значення професіонального союзу українських акторів не обмежується тільки тим, що через цю спілку актори здобувають певні права на українській сцені і поліпшують своє матеріяльне становище. Союз гарний ще й тим, що піднімає самоповагу у своїх членів, будить почуття клясової солідарности, зв'язує їх в одну спільну сім'ю і приєднує їх до великої інтернаціональної сім'ї світового пролетаріяту. Почуваючи себе членами цієї пролетарської сім'ї, українські актори можуть з певністю війти в кращу будучність тієї справи, яка зараз стоїть на денному порядку їхніх професіональних інтересів і кличе їх до невтомної солідарної оборони своїх прав. Почуваючи себе членами професіонального союзу, українські актори справді можуть на власному досвіді упевнитись, яка глибока життьова правда міститься в клясовій солідарності пролетаріяту, як вона піднімає його настрій, викликає його на постійну, невпинну діяльність — оборону своїх прав, як вона щодалі, то все більше одкриває йому нові перспективи на його світлу будучність.
С. Петлюра
Ідейна боротьба з українством[62]
Українство, як процес культурно — національного відродження українського народу, приваблює останніми часами все більшу і більшу увагу до себе російського громадянства. Такі визначні факти з національно — політичного життя України, як організація українських парляментських фракцій в першій та другій Державних Думах, участь українських політичних партій в виборах, поява молодої політичної преси української, участь українських діячів в роботах різних з'їздів представників культурно — просвіт — ніх товариств, поява і хуткий розвиток національних просвітніх товариств на Україні і т. д. — всі такі факти не могли не звернути на себе уваги російського громадянства, не могли не заінтересувати його. Російське громадянство на всіх таких фактах могло впевнитись, що українство не є чимсь видуманим, книжним, а стає явищем масовим, має свій корень в масах українського народу і відповідає внутрішнім потребам розвитку цих мас. Появу нового культурного фактора можна було тільки привітати і, ми знаємо, що українство зустріло прихильність і спочуття у поступової частини російського громадянства. Так само прихильно зустріли цю течію і за кордоном поступово — демократичні групи європейського громадянства.
Інакше поставились до українського руху реакційно — консер — вативні круги російського громадянства. Ще давно, як ще тільки українство нарождалось і виливалось тільки в форми культурно — просвітньої течії, ці круги побачили в ньому страшну небезпеку і забили тривогу про "сепаратизм" українців, про необхідність суворих утисків над ними. В українстві одні бачили "польську інтригу", інші — вигадку національних фантастів безґрунтовну і самим ходом життя засуджену на смерть. Доказувалось, що українство — безсиле, кволе, що воно не має ніякої будучности і мусить вмерти власною смертю. Той, кому доводилось переглядати ну, приміром, хоч "Московские Ведомости", "Свет", "Новое Время" і ін., консервативні часописи, за 70–90 роки минулого століття, міг не раз і не два зустріти іменно таку оцінку українства. Здавалося б, що коли українство несе само в собі зерно смерти, тонема чого й клопотатися дуже про нього. Аджеж, коли хтось вмирає, його силою не душать. Але консервативні часописи російські, оцінюючи українство, як течію мертву, неживу, разом з тим і, очевидно, "на всякий случай", вимагали для українства різних утисків, обмежень для того, щоб прискорити момент смерти, зупинити силою національний живчик, що тільки починав битись в національному організмі України. Таким чином, на зорі українського відродження, при перших кроках його розвитку, воно зустріло з боку консервативних груп російського громадянства досить вороже відношення: ідейні виразники цих груп по змозі, в міру тих злиденних знань, якими їх наділила доля, провадили з ним і ідейну" боротьбу. Але, відчуваючи, певно, наукове убожество такої боротьби і безсилля її, "добрі приятелі" адміністрації кликали собі на підмогу "поліцая" і разом з ним, на два, так би мовити, фронти, воювали з новонародженим, безсилим, на їхню думку, ворогом. Так само виглядає та боротьба і тепер: з одного боку доказують на сторінках "Киевлянина", "Нового Времени" "несостоятельность" ідейних змагань українського руху, з другого — кивають "поліцаєві" і кричать про "страшну" шкоду і небезпеку цього руху вимагаючи для нього спеціяльних обмежень і уздечок. Коли порівняти, до якого з цих двох методів боротьби більше звертались в своїй боротьбі вороги українства, то доведеться, звичайно, перевагу оддати другому: він більше був укоханий ними, до нього частіш звертались, за нього, як за кам'яну гору, ховались "ідейні борці" — противники українства.