Сталося навіть так, що вони, вживаючи "сыска и доноса", зовсім забули про "ідейні" способи своєї колишньої боротьби з українством і, побачивши, що українство не тільки не гине під пресом всяких утисків, а навпаки оживає, розвивається, приходять до тієї думки, що боротьба їхня з українством стане успішною тільки тоді, коли звернути більш поважну увагу на "ідейний" бік її і повести її не розрізнено, а організовано, колективними силами.
Задля цього у Києві засновано навіть "Союз русских националистов". "В наше сумасшедшее время, — каже один із основателів цього клюбу д. Савенко, — украинофильское движение развивается и находит себе среди интеллигенции и полуинтеллигенции все более и более сторонников. Необходимо признаться, что мы проспали украинофильское движение. Вместо того, чтобы бороться с ним, мы подсмеивались над хохломанством. Ныне украинофильство настолько выросло, что с ним уже необходимо считаться и бороться" (Киевлянин, ч. 89). В "сумасшедшее время", треба думати, приходять до голови й "сумасшедшие" ідеї, так, принаймні, гадає д. Савенко. Одною із таких ідей треба, очевидно, признати і ту, за яку так завзято вчепився д. Савенко, організуючи клюб "русских националистов". І коли вірним є те, що "сумасшедшее" не має ніякої будучности і таїть в собі самому зерно власної смерти, тління, то очевидно і із заходів "русских националистов" не вийде нічого втішного для них; на їхні заходи кожен, у кого здорова голова на плечах, буде дивитись, як на такі заходи, котрі наскрізь пересякли ідеєю ненормальности, внутрішньої суперечности.
Та тут нас цікавить не будучність "клуба русских националистов", а самий факт його заснування і ті причини, які спонукали ініціяторів його взятись за цю справу. Коли з українством починають рахуватись в стані запеклих ворогів, а до того боротись організовано, засновуючи для цього спеція льне товариство, значить, "візок наш їде", значить і для стороннього глядача видко, що українство справді стає течією поважною. І це мусить тільки радувати українців: в боротьбі виростає сила, розвивається свідомість, набирає животворної енергії національна воля, боротьба ставить на порядок денний питання про організацію національних сил, про сталеві, міцні форми цієї організації для національних здобутків і т. д. З другого боку ідейна боротьба, хоч би навіть з реакційними групами громадянства, прочищає національну свідомість у тих, з ким боряться, допомагає скристалізуватися національним ідеалам і розмежуватися в процесі цієї боротьби поміж собою українцям різних кляс. Грубо домилився б той, хто думав би про українство, як про щось однолите, суцільне, позбавлене різних течій і відтінків. Таку іменно грубу помилку робить д. Савенгіо, коли валить усе до купи і виставляє проф. Мих. Грушевського "нынешним главою украинофилов". Ніколи таким "главою" проф. Грушевський не був і ту національну програму, яку він розвивав в своїх фейлетонних статтях, ніколи, звичайно, не можна признати за повний вислів ідейних змагань всіх груп і кляс українського громадянства: на неї не пристануть з одного боку ті з них, які стоять лівіше проф. Грушевського, — а також і ті, що стоять вправо од нього.
"С украинофильством необходимо серьезно бороться. И кому же начать борьбу с этим вредным движением, как не нам украинцам?" — д. Савенко називає себе українцем. Це може спершу показатись дивовижним і сміхотворним. Член основатель "клуба русских националистов" і в той самий час "українець", ворог культурно — політичних ідеалів українського громадянства, — що за абсурд? Але поза внутрішньою суперечністю того, до чого додумався д. Савенко, ховається, на великий жаль, цікавий факт нової течії, що починає пробиватись серед українства. Ця течія — праве, реакційне українство, представником якого в Галичині виступають "угодовці", чорно — жовті українці з Барвінським на чолі, - а у нас українці — антисеміти, патріоти "казенного толка" на зразок д. Демченків, окрема порода "русских патриотов — украинцев", на зразок Єп. Парфенія, редактора перекладу Євангелії на українську мову, почесного члена подільської "Просвіти" і разом з тим щирого прихильника "Союза русского народа". Одну з таких течій представляє "малоросс" д. Савенко з його "русским" націоналізмом. Доказувати, що ті "ідеали", з якими виступають на поле своєї діяльности такі українці, як Савенко, не відповідають інтересам і ідеалам народніх мас українських, — буде зайвим. Це й без того зрозуміло кожному, хто пригадає, як заявляли себе ці маси щодо національних прав України під час увільничого руху 1905–1906. Але разом з тим не можна і цілком нехтувати нової течії серед українського громадянства. В деяких частинах його вона безумовно знайде собі прихильників і може недовгий той час, коли ми побачимо там чимало всякого чиновництва, попівства і ін., які гармонійно будуть сполучати "своє" українство з російським шовіністично — державним націоналізмом.