І цим він шкодить молодим українським журналістам. Призвичаївшись до похвали, вони проймаються її отруйним духом, не ростуть, як журналісти, а каменіють, топчуться на "мертвій точці" — бо знають, що їм "все збреде" і не тільки "збреде", — а ще й з похвалою од критиків в роді А. Б.
Та роблячи велику шкоду журналові, редакції, співробітникам його, деморалізуючи їх в певній мірі, зазначена "критика" ще більшу шкоду робить громадянству українському. Вона привчає його дивитись на українську журналістику і цілу біжучу літературу нашу тими самими очима, якими дивляться д.д. А. Б. На цьому ґрунті виростають такі небажані і огидні явища, як "преклонение" перед авторитетами, обмеженість і вузькість поглядів та думок, закоханість у форму, переоцінка наших культурних сил, нашої інтеліґентности, наукової підготовки, — т. є. все те, що страшною гальмою встрявас в наш розвиток і заважає нам вибитись на широкий шлях вільної незалежної думки і невпинної еволюції. Привчаючи до обмежености, до самовозвеличання та заважаючи цим розвиткові нашому, вказана критика, звичайно, виявляє своє внутрішнє убожество, нездатність до тієї ролі, за яку вона береться: вона не піднімає розвитку громадянства на вищий щабель, а зменшує, знижує його, не привчає критично ставитись до творів літературних, а приймати їх "на віру" тільки через те, що вони уміщені в "одинокому українському журналі".
Сказаним ми зовсім не хочемо довести, що "Літературно — На — уковий Вістник" не має своїх достоїнств і заслуг. Ці достоїнства є. Ми тільки хочемо звернути увагу читача на ту шкоду, яку роблять цьому виданню "приятельські" критики з "Ради", поливаючи рясним дощем "восхваления" той ґрунт, на якому виростає "слепая самовлюбленность", на яку так гостро нападав небіжчик М. Драгоманов, справедливо вбачаючи в ній найбільше гальмо для національного розвитку і появу твердолобого, тупого і огидного націоналізму.
Той факт, що в одинокому щоденному органі українському в межах російської України можуть з'являтися подібні критичні "огляди" навіває дуже сумні думки: невже редакція "Ради" думає, що наша журналістика для свого розвитку потребує одних іільки дитирамбів та возвеличувань, замість поважного відношення до себе, безсторонньої оцінки, обґрунтованих з наукового боку порад та вказівок. Невже вона гадає, що ставлячи справу журнальної критики на ґрунт похвали однієї, - вона виконує чесно і сумлінно свої обов'язки перед громадянством?! Нам здається, що редакції "Ради" слід зупинитись над цими питаннями і вдуматись в них. Може б тоді вона згодилась, що її "огляди" українських журналів скидаються більше на деморалізацію, ніж на справжню поважну критику, яка не знає "лицеприятия" та запобігання, не схиляє своєї голови перед авторитетами, а дивиться правді у вічі, і виводе на чисту воду все те, од чого тхне неуцтвом, поверховістю, що заважає вільному розвитку і збагаченню національної думки. Чи може рабство думки таке вже міцне кубло собі звило під черепом "самовлюбленных", що вони гідні тільки сіяти деморалізацію серед громадянства і прищеплювати йому ті самі риси, які являються характерними для добродіїв "критиків", подібних до автора "оглядів" з "Ради"?!
С. Петлюра
Білоруси і їх національне питання[64]
Написав Д. Дорошенко, стр. 32, ц. 5 к. Київ, 1908 р.