Видавництво "Український Учитель", ч. 15.
В кінці своєї гарно написаної книжки, д. Д. Дорошенко каже і "Думаємо, що й для наших читачів буде цікаво довідатись про білоруський рух; наш народ зв'язаний багатьма нитками з білоруським народом в історичній долі і в сучасному житті; тим більший інтерес має для нас білоруське національне відродження" (стр. 32). Природній потребі нашого громадянства знати про те, як стоїть справа з національним рухом у інших народів, схожих своєю історичною долею до нашого, — невеличка брошура Д. Дорошенка задовольняє цілком. Автор, на підставі знайомства з новішою білоруською літературою, розповідає про минуле білоруського народу і про сучасне життя його з змаганнями до національної волі. Переказ головніших фактів історії білоруського національного відродження зроблено коротко, але досить виразно і правдиво. Автор більше спиняється на літературному рухові і мало на політичному. Це — хиба книжки, якої не треба було робити авторові. Не можемо також не зазначити й того, що автор не завжди додержує популярности в мові: друга частина його праці з боку популярности куди краща ніж перша. А шкода, бо, раз те, що нашому народові варто знати про те, що діється у інших народів, а друге — так це те, що Дорошенко гарний популяризатор і вміє просто, зрозуміло оповідати про складні питання. Взагалі ж книжка д. Дорошенка справляє гарне враження на читача і своєю темою, і знайомством автора з цією темою і, нарешті, тим прихильним до білорусів тоном, в якому її написано. Видавництво "Український Учитель" зробило гарну прислугу для громадянства, видавши брошуру про білорусів та про їх національне відродження.
С. П.
Записки Українського Наукового Товариства в Києві[65]
Книга ІІІ. 1909 року.
(Рецензія)
Третю книгу своїх праць Наукове Товариство присвятило "незабутнім заслугам свого дійсного члена Володимира Антоновича".
Зміст книжки різноманітний: є статті М. Біляшевського "Про український орнамент", В. Данилевича "Нові дані для біографії Івана Сірка", О. Левицького "Невінчані шлюби на Україні в XVI–XV1I ст." і ін. Є поруч з ними і чотири статті, присвячені виясненню наукових та громадських заслуг В. Антоновича. З поміж статтей другої категорії звертає на себе увагу стаття проф. Г. Павлуцького: "В. Антонович, як археолог" — надзвичайно легко, захоплююче, просто і живо написаний реферат, відчитаний автором на прилюдному шануванні пам'яті Антоновича. Проф. Лобода дає оцінку працям Антоновича по етнографії та літературі. Проф. М. Грушевський торкається "основних ідей" творчости і діяльности В. Антоновича. Д-ій І. Стешенко бере собі надзвичайно цікаву і, сказати б,… делікатну тему: "Антонович, як суспільний діяч".
Делікатною цю тему ми звемо через те, що ім'я проф. Антоновича, як громадського діяча, має неоднакове значення для різних кругів громадянства українського. Тоді, як для одних кругів цього громадянства Антонович — учитель, мало не безгрішний, "правило" національної віри і "образець" горожансько-іде — альної "кротости", а шляхи, по яких прямувала його діяльність — прямі та ведуть як раз туди, куди вимагають інтереси народніх мас; для інших — ці шляхи скидаються більше на покручені, поплутані і зиґзаґообразні манівці, якими водять тільки сліпих та підсліпуватих… Отже, щоб сказати правдиве слово про такого діяча, не треба перш за все йти слідком за отим латинським прислів'ям, по якому "de mortuis aut bene aut nihil". В противному разі матимемо ие об'єктивний нарис ідейного обличчя історичного діяча, не безсторонню і об'єктивно — критичну оцінку його заслуг для рідного громадянства, а "похвальну" оду, надгробну епітафію, яка буде стояти страшенно далеко од історичної правди.
На жаль д. І. Стешенко і пішов по такому, недозволеному для історика шляху, а через це його стаття "Антонович, як громадський діяч" не тільки позбавлена якої б то не було наукової вартости, а ще й шкідлива, бо несе громадянству зовсім не те, чого воно має право вимагати од історика, од кваліфікатора громадських заслуг, одного з помітних людей українського руху 2–ої половини XIX ст. Мушу застерегти: стаття д. Стешенка написана в підвищеному тоні мовляв би "високим стилем", але на цьому фоні ще більш помітно визирає убозтво змісту і абсолютний брак критичного методу в оцінці того матеріялу, на якому будував свої виводи автор.
Сумуючи заслуги небіжчика Антоновича в історії українського руху, д. Стешенко ставить його на такий величезний щабель, на якому певно не захотів би бути і сам небіжчик, — людина, як свідчать спогади усіх близьких до нього, надзвичайно "скромна" і далека од переоцінки своїх сил та заслуг. Д-ій Стешенко про щабель цей говорить ні більше ні менше, як слідуюче: "Найбільша й найпевніша його (Антоновича) заслуга та, що в найгірші часи нашої історії він найвище (курсив наш С. П.) держав стяг національної самостійности України і був одним з небагатьох, що підтримували огонь нашого національного відродження". (Зап. Наук. Тов. стр. 32)… "Огонь цей," говорить далі д. Стешенко, "освітлював не тільки тих, що були близько до Антоновича в славному Києві. Він освітлював і тих, що були далеко від нього"… "Розкидані по всіх світах вірні сини України згадували не раз, що не погас той огонь, який запалював їх душі, що невмирущим світлом він горить далеко від них в осередку рідної України, що біля того огню мається певний вартовий Антонович"…. (ibid.)