Невідомо з контексту статті, про які саме "найгірші часи в нашій історії говорить д. Стешенко і коли саме Антоновича можна назвати "певним вартовим" українського "огню". Коли мати на увазі часи діяльности Антоновича, всю другу половину минулого століття, то тільки фантазія поета могла підсказати історикові д. Стешенкові отой вивод, який він робить про Антоновича. Коли ще в 60 роки XIX ст. про небіжчика і можна сказати щось подібне до того, що про нього каже д. Стешенко, то в дальші моменти українського руху роля його звужується, губить той демократичний характер, яким зазначилися перші її кроки, і наближаючись до наших часів, — зовсім занепадає. Та вже в 70 навіть роки з'являються серед українського громадянства і окремі люди і цілі течії громадські, що йдуть значно далі наперед од Антоновича по шляху демократичних ідей, випереджають його і залишають його оддаль по собі. В кожному разі роля "певного вартового" українського руху Антоновичеві, приміром, в 80 роках, зовсім не відповідає. Прихильник "неполітичного культурництва" у себе дома, Антонович встряває в досить політичну "польсько — українську угоду" 1890 року, але проводить її як кепський політик і то зовсім не в інтересах народніх мас.
Не будемо в нашій замітці бібліографічній спинятись над цією темною плямою в історії стосунків української буржуазно — народолюбної інтелігенції з польською шляхтою. Обмежимось тут лише однією згадкою, а саме: користи реальної вона не дала, по самій же своїй суті, по тенденції своїй вона була випливом не "щиро — демократичної політики", прихильником і апостолом якої виставляють українофіли Антоновича, і яка завше вимагає разом з щирістю і послідовности, а випливом опортуністичного торгу — продажу українськими буржуазними діячами польській шляхті соціяльно — політичних інтересів народніх мас, ціною куплі деяких дрібненьких культурно — національних прав у Галичині. Щодо наслідків своїх, то ця "угода" мала деморалізаційне значення в історії польсько — українських відносин: од неї і до наших аж часів галицькі українські політики ніяк не одучаться од політики різних угод та компромісів з шляхтою та віденським правительством з одного боку, — і притуманювання політичної свідомости народу з другого боку. Банкротство "угоди", її антидемократичний характер утворили велику непопулярність Антоновичу, як творцеві її серед українського громадянства, але Стешенко ні словом про це не обмовився!
Не згадав він ні одним словом і про погляди на діяльність Антоновича в старій Київській Громаді і тієї течії українського громадянства, виразником якої був М. Драгоманов. На думку останнього, з якою не можна не погодитись, і програма Антоновича і його особисті риси, як громадського діяча, робили з нього "камень прибежище зайцам". В листі до І. Франка од 16. 11. 1887 р. Драгоманов, виясняючи ролю Антоновича серед київської громади, говорить: "Одна з основ його характеру просто якась пантофобія, а позаяк він розумний, то він на всякий свій іноді явно глупий страх, може придумати софізм, а поки він чоловік справді цінний, то всяку його найпостиднішу крутню громада прощає, бо дума, щоб зберегти "tam carum caput". Можете собі вообразити, скільки цей чоловік мусів пошкодити моральному боку українства за всю свою кар'єру. Як звести рахунок, то може вийти, що навіть вся наукова користь, котру він приніс, не винагородить цієї шкоди". (М. Драгоманов. Листи до І. Франка і інших, т. 11 стр. 85.).
Драгоманов говорить тут про моральний бік од тієї шкоди для українства, яку приніс останньому Антонович. На нашу думку, шкода, зроблена українству "неполітичним культурництвом" Антоновича, була значно гірша і глибша, ніж "моральні убори". Вона задержала розвиток українського руху на десятки років. Вона одбила через це од українства велику силу демократичних елементів і направила його по облудливому шляху, вона, нарешті, була причиною і трагізму діяльности самого Драгоманова. Пригадуємо хоч би оці факти, минаючи цілий ряд інших, для того, щоб читач міг дати оцінку тому методові, яким користувався д. Стешенко при оцінці громадських заслуг Антоновича і по якому замість об'єктивної історичної правди "історик" добуває фальсифікацію її.