Повставши з таких мотивів, як бачимо політично — економічних, еміграція чим дальше все більше й більше розросталась. Не дивлячись на те, що уряд російський вживав усіх можливих способів, аби затримати еміграцію і в тій цілі збільшував залоги в Січі і в інших містах Запоріжжя, розставляв по Богу та Дністрі чимало полків "для охорони кордону від Кримсько — турецьких земель і для унемоясливлення утечі в ці землі запорожців[6], по шляхах та дорогах ставив застави і взагалі вживав "все лучшие осторожности и исследования",[7] — не дивлячись на всі ці репресії, еміґрація прийняла такі розміри, що вже за рік після зруйнування Січі, а власне до липня 1776 р. число еміґрантів — запорож — ців в Туреччині сягало 7000 чоловіка.[8]
Поголоски про те, що "добре буде запоріжцям і під турком жити", що "турчин нас добре знає" і тому прийме до себе і що
"Ой ізходились да у кінець Дунаю "Та до купи лимани, "Бо там наших запорожців "Сорок тисяч проживали" — мали широке розповсюдження серед народніх мас на Запоріжжі і дійсно не були самим лише утвором поетичної народньої творчости без живого реального змісту, але мали під собою більші-менші фактичні підстави. А як такі, вони, укупі з свідомою агітацією тих емігрантів, що повертали з Туреччини на Запоріжжя зі спеціяльною місією ширити думки про еміграцію з Запоріжжя в Туреччину,[9] відогравали ролю помічного фактора в збільшенні числа емігрантів.
Все це не могло не завдавати клопоту російському урядові, а самий факт осідання емігрантів у землях, що сумежили з російським кордоном, був цілком небезпечний з політичного боку і грозив у недалекій будучності викликати досить небажані і неприємні явища. І от ми бачимо, що, з огляду на цю небезпеку, російський уряд уживає різних способів, щоб з одного боку унеможливити еміграцію, — і для цього вживає всіляких репресалій, згаданих нами вище, а з другого — заходиться також над тим, аби повернути назад тих, що вже виеміґрували в Туреччину. Вже за рік після зруйнування Запоріжжя кн. Потьомкін радить кн. Прозоровскому,[10] що проектував "вимагати" від Порти видачі запорізьких емігрантів, піклуватися "всеми ласкавыми образами привлечь их к возвращению в отечество''.[11] Але заходи ці "ласкавыми образами" полагодити справу, вкупі з видаваними царицею Катериною II в роках 1779 і 1780 маніфестами, в котрих вона обіцяла повну амнестію "беглецам … самовольно отлучившимся за границу",[12] мали небагато успіху. Поверталися одиниці, в ліпшім разі десятки. Решта — тисячі не слухали закликів уряду і з свого боку піклувалися про те, аби скорше й формально стати підданими Порти і таким робом на все позбавитися "тиранической руки России".[13]
Не зважаючи на це, російський уряд все ж не залишає своїх намірів намовити до повороту "невірних запорожців" — такий епітет придбали емігранти в устах уряду в противенство "вірним" козакам, що залишилися на території зруйнованого Запоріжжя і увійшли потім, як головний кадр, в т. зв. "чорноморське козаче військо". До здійснення цих намірів уряд іде новими шляхами: засилає до емігрантів спеціяльних аґентів, на обов'язку яких лежало переконати "заблудшихся безумцов" повернутися назад в Росію,[14] видає до них проклямації, в яких, — як це робить Потьомкін, — в імені цариці обіцяє "прощение за оставление отечества" а від себе "защиту и покровительство" і користування тими правами, якими наділено було військо "вірних козаків" чорноморських,[15] нарешті заохочує старшину цих останніх допомогти йому можливими способами в тій справі.
І дійсно, старшина "вірних козаків", особливо кошовий Чепіга і військовий суддя Головатий силкуються з свого боку ужити всіх способів, аби допомогти урядові і таким робом заслужити "ласки та внимания" цариці та вищого російського начальства.[16] Способами цими старшина не перебирає. Досить ілюструвати це нехтування старшини моральними мотивами прикладом Антона Головатого, котрий під час війни Росії з Турцією 1787–1788 р. пустив поголоску, що "по заключении с турками мира все турецкие запорожцы будут выданы Росии, как военные дезертиры.[17]" Поголоска не мала, звичайно, під собою жадного фактичного ґрунту, але певний вплив на емігрантів і еміграцію вона відограла: поголоска ця, як свідчить один офіціяльний історик чорноморських козаків[18] не одного "черноморца удержала от постыдного (Sic!) перехода за Дунай к неверным казакам и гибельно подействовала на некоторих, принявших закон Магомета. Эти отступники от веры христианской, по выражению казаков, потурчились, чтобы не считаться русскими казаками и навсегда уже остаться в турецкой державе без выдачи русским при заключении мира с Турцией".
6
Скальковский. "История Новой Сечи", ч. Ш, стр. 200; Дубровин. "Присоединение Крыма к Росии", т. I, документ з 9.ІХ. 1776 р.
10
Кн. Прозоровський був начальником військ, що кватирували в 1776 р. в Азовській та Новоросійській губ.
15
П. Короленко "Черноморцы" Ист. моногр., с. 4–6; пор. його ж "Предки Кубанских казаков на Днестре" с. 12.
16
Дмитренко. "Сборник Историч. матер, по истории Кубан. казач. войска, т. Ш, стр. 55 і далі.