Щодо Генерала та Мадам — вони теж врешті-решт опинились у Лос-Анджелесі, спонсоровані невісткою американського полковника, що колись був радником Генерала. Замість вілли вони винайняли бунгало в дещо менш фешенебельному районі Лос-Анджелеса, відвислій діафрагмі міста, прилеглій до Голлівуду. Щоразу як заїжджав до них пізніше, писав я тітці, бачив, що Генерала досі охоплює страх. Він безробітний і вже не генерал, хоча колишні офіцери досі називають його саме так. Під час наших зустрічей він вживав просто безсоромну кількість дешевого пива й вина, хитаючись від люті до меланхолії — можна собі уявити, що те ж саме відбувалося й з Річардом Ніксоном не так далеко звідси. Іноді він так давився власними емоціями, що я боявся, що доведеться вдатися до способу Гаймліха. Не те, щоб йому не було чим зайняти свій час. Однак саме Мадам знаходила школи для дітей, виписувала чек за оренду, ходила по магазинах, готувала їжу, мила посуд, чистила вбиральню, знайшла церкву, тобто займалася всією тією лакейською нудотою, якою раніше, за її життя в коконі, опікувались інші. До всіх цих завдань вона підходила з похмурою грацією і скоро стала домашнім диктатором, перетворивши Генерала на номінального голову, що час від часу гарчав на дітей, як один з тих запилених зоопаркових левів з кризою середнього віку. Так вони прожили більшу частину року, доки кредит її довіри нарешті не вичерпався. Я не був свідком розмов, що вони мусили вести, але якось на початку квітня отримав запрошення на урочисте відкриття нового бізнесу Генерала на бульварі Голлівуд — алкогольної крамниці, чиє існування в оці циклопа податкової служби означало, що Генерал зрештою потрапив у тенета Американської Мрії. Він має не лише заробляти на життя, але й платити за це, як я вже робив у ролі суворого обличчя кафедри сходознавства.
Я працював першою лінією оборони від студентів, які прагнули аудієнції в секретаря завідувача кафедри. Інколи вони зверталися до мене на ім’я, хоча ми й не були знайомі. У кампусі я був, можна сказати, знаменитістю завдяки статті про мене, що вийшла в студентській газеті, — випускник цього коледжу, входив до списку декана й почесного списку відмінників, єдиний в’єтнамський студент в історії альма-матер, а тепер врятований біженець. У статті також згадувався мій солдатський досвід, хоча й не надто точно.
— Що ви робили? — спитав мене майбутній журналіст, норовистий другокурсник зі скобами на зубах та слідами цих зубів на жовтому олівці.
— Був квартирмейстером, — відповів я. — Нудна робота. Стежити за запасами та харчами, дбати про те, щоб у солдатів була форма та взуття.
— То ви нікого не вбивали?
— Ніколи.
І це справді так, навіть тоді як решта інтерв’ю була суцільною брехнею. Кампус коледжу — погане місце для розкриття мого досвіду. Спершу я був офіцером піхоти в армії Республіки В’єтнам, де почав служити Генералові, коли він був ще полковником. Тоді, коли він очолив Національну поліцію, що потребувала військової дисципліни, я перейшов туди разом з ним. Участь у бою, тим більше робота на Особливу Службу, — делікатна тема у більшості кампусів, навіть тепер. Цей теж не оминула антивоєнна лихоманка, яка, немов релігійне відродження, осявала студентське життя в часи мого навчання. У більшості кампусів, зокрема моєму, «хо-хо-хо» відібрали в Санта Клауса, натомість це був початок популярного скандування: «Го-Го-Го Ші Мін, з Фронтом[27] переможе він!» Я заздрив студентам у їхній оголеній політичній пристрасті, адже сам мусив приховувати свою і грати роль доброго громадянина Республіки В’єтнам. Однак, коли я повернувся до кампусу, там уже заправляла інша порода студентів, вони не так цікавилися політикою чи світом узагалі, як попереднє покоління. Їхні ніжні очі вже не бачили щодня всі ті історії та картини жорстокості й терору, за які вони могли відчувати відповідальність, бо ж були громадянами демократії, що знищувала іншу країну, аби врятувати її. Ще важливіше те, що вони більше не ризикували життям під час призову. В результаті цього кампус повернув собі свою мирну й тиху природу, оптимістичний настрій, іноді затьмарюваний хіба що весняною зливою, що гуркотіла за вікном мого кабінету. До мішанини моїх обов’язків, за які мені платили мінімальну зарплату, входило: відповідати на телефонні дзвінки, набирати професорські рукописи, підшивати документи і приносити книжки, а також допомагати секретарці, міз Софії Морі, що носила окуляри в роговій оправі зі стразами. Усі ці завдання, цілком підхожі для студента, для мене були схожі на смерть від тисячі порізів папером. Усе ускладнювалося ще й тим, що міз Морі, схоже, я не подобався.
27
Національний фронт визволення Південного В’єтнаму, також В’єтконг — прокомуністична військово-політична організація у 1960–1977 роках, одна зі сторін у В’єтнамській війні.