— Якщо вiрити легендам, — зауважив Кевiн, — вiдьма Вiв’єна через те й убила короля Артура, що вiн став занадто могутнiм.
— I посприяв їй у цьому наш предок, король Гiломан, — похмуро додав Колiн. — Саме це я мав на увазi, кажучи про почуття провини. Мiж iншим, Дейдра вважає, що таким чином нащадки Гiломана Лейнстера спокутують його грiхи — маючи Силу, якою, по сутi, не володiють. — Вiн зiтхнув. — Бiдолашне дiвча, вона з власного досвiду знає, як це нестерпно. Насправдi ж вона вiдьма, от тiльки не може скористатися своїм Даром.
— А чого так?
— Хтозна. Просто так виходить, що вiд шлюбу чаклуна з необдарованою жiнкою всi хлопчики народжуються з нормальним Даром, а дiвчата — напiвкровками. Вiдповiдно, у необдарованого та вiдьми — напiвкровки сини. У них якийсь неповноцiнний Дар, його не вдається пробудити.
— Та все-таки вiн є?
— Атож, є. Але пуття з цього мало, в усякому разi, для Дейдри. Звичайно, вона вiдрiзняється вiд звичайних людей. Дейдра дуже чутлива, часом здатна вловлювати чужi емоцiї, приймати думки вiд iнших чаклунiв та вiдьом i передавати їм свої... Та для неї, сердешної, це слабка втiха.
Колiн говорив про Дейдру з такою неприхованою нiжнiстю, що в Кевiна не лишилося сумнiву: вiн теж закоханий у неї. Мабуть, цi думки були виразно написанi на його обличчi, бо Колiн сумно всмiхнувся i сказав:
— Не переживай, МакШоне, ми з тобою не суперники. Я не маю жодних iлюзiй щодо Дейдриних почуттiв до мене i цiлком задовольняюся тим, що обожнюю її на вiдстанi. Її приваблюють винятково красунчики, як от ти. — Вiн нервово затягся i, закинувши голову, випустив хмару диму в стелю. — Торiк король хотiв силомiць видати її за мене, проте я вiдмовився.
— Он як, — сказав Кевiн. — Але чому?
Колiн здивовано глянув на нього:
— Хiба не зрозумiло? Якби я пристав на дядькову пропозицiю, то втратив би Дейдрину дружбу й повагу. Присилувана дружина замiсть щирої подруги — нерiвноцiнний обмiн. — Колiн трохи помовчав, потiм сказав: — Тож тобi нiчого мене боятися. А от кого ти справдi маєш стерегтися, то це Скаженого барона.
— Брана Ерiксона?
— Ага. Отже, ти знаєш про нього?
— Лише iм’я. Дейдра попередила, що вiн дуже небезпечний. А конкретно нiчого не сказала.
— Це й зрозумiло. Її жахає сама згадка про Ерiксона. I тим бiльше їй було б важко розповiдати про нього тобi. А рiч у тому, що Скажений барон узяв за правило вбивати тих, хто подобається Дейдрi.
Вiд несподiванки Кевiн закашлявся i необачним рухом перекинув свiй келих, розливши на столi вiскi.
— Жартуєш?!
— На жаль, нi. До твого вiдома, всiх сiмох хлопцiв, що були в Дейдри впродовж останнього року, Ерiксон убив на дуелi.
— О боже! — промимрив приголомшений Кевiн. — Ось чому вона так розiзлилася, коли я... — Тут вiн осiкся. — Але навiщо?
— Йому клепки бракує, от i весь його мотив. Узагалi ж Ерiксон мужоложець i зазвичай цурається жiнок — та, видно, перед Дейдрою нiхто не може встояти. Торiк вiн спробував залицятися до неї, вона дала йому одкоша, i вiдтодi вiн мстить їй — на свiй божевiльний манер.
— А як ти думаєш, — обережно запитав Кевiн, вiдчуваючи зрадливий холод у грудях, — мене вiн теж спробує вбити?
Колiн проникливо подивився йому в очi:
— То ти вже шкодуєш, що зв’язався з Дейдрою?
Кевiн потупився. Невже це правда? Невже, якби вiн знав про це ранiше, то вiдмовився б вiд свого кохання, вiд Дейдриних обiймiв та поцiлункiв, вiд її нiжностi й теплоти, вiд тiєї болiсної насолоди, вiд тiєї радiсної муки, що вiдчував з нею?..
— Нi! — з величезним полегшенням мовив Кевiн. — Я нi про що не шкодую. Якби я мiг прожити цi три тижнi знову, я прожив би їх так само.
У Колiновiм поглядi з’явилася повага.
— Я вже казав, що ти хоробра людина, i знову кажу це. — Вiн долив у келихи решту вiскi з пляшки. — Ти менi подобаєшся. Вип’ємо за тебе й Дейдру.
Вони випили.
— А що ж король? — запитав Кевiн. — Невже вiн терпить це неподобство?
— Ще й як терпить. Такий стан речей його цiлком влаштовує. Скажений барон вiдлякує вiд Дейдри чоловiкiв, i королю це на руку. Тому вiн i заплющує очi на витiвки Ерiксона. Тiльки не подумай, що дядько Брiан жорстокий i несправедливий. Просто Дейдринi гульки вже дiстали його до живого... як, власне, й мене. Розумiєш, до шiстнадцяти рокiв вона була досить стримана, навiть iнфантильна дiвчина, бiльше книжками розумними цiкавилася — але пiсля материної смертi її наче пiдмiнили. Так загуляла, що й чортам, мабуть, гидко стало. I король нiчого вдiяти не мiг. Що б вiн не робив, усе було марно. Лише Ерiксон зi своєю божевiльною манiєю спромiгся вгамувати Дейдру. Завдяки йому вона взялася за розум i останнiм часом поводиться як личить принцесi.