— Нi, мiлорде. Там я вже був.
— Тебе не прийняли?
— Можна сказати, що так. Його величнiсть Давид поставився до мене приязно, зате iншi дали зрозумiти, що моя присутнiсть на Землi Обiтованiй небажана.
— I що думаєш робити?
Юнак, якого звали Джона, безпомiчно знизав плечима:
— Поки не знаю. Мабуть, повернуся на батькiвщину матерi, поживу там трохи, потiм... А далi видно буде. Зрештою, Всесвiт великий, десь таки знайдеться в ньому мiсце для мене.
— Щасти тобi... — Амадiс повернувся до мене: — Артуре, дозволь вiдрекомендувати тобi Йону бен Iсаю, сина Iсаї бен Гура, праправнука царя Давида. Його дружина була наближена Рахiлi й загинула разом з нею.
Той стримано вклонився:
— Моє шанування, мiлорде. Я багато чув про вас i хочу сподiватися, що ви зможете запобiгти вiйнi мiж нашими Домами.
— Я теж хочу сподiватися, — вiдповiв я, втiм, без особливої надiї. — Отже, вашим батьком був Iсая бен Гур? А я не знав, що в нього є син.
— Вiн теж не знав. Це виявилося вже пiсля його смертi.
— Часом так буває, — сказав я з розумiнням. — Радий був познайомитися з вами, Йоно бен Iсая.
Вiн сумовито зiтхнув:
— Називайте мене Джона, мiлорде. Так вимовляли моє iм’я, коли я був дитиною й пiдлiтком... До того ж тепер я просто Джона. Джона i все... З вашого дозволу, мiлорди, я маю йти.
Амадiс ще раз побажав Джонi удачi, i ми розiйшлися. Спускаючись по сходах, я зауважив:
— Мабуть, у хлопця великi неприємностi.
— Авжеж, — кивнув мiй брат. — Вiн став майже вигнанцем.
— А чому?
— З власної дуростi... чи то порядностi. Джона був одним з тих наближених Рахiлi, що разом з нею дали присягу на вiрнiсть Дому Свiтла; i вiн виявився єдиним, хто поставився до цього серйозно. Свого часу вiн був Рахiлiним радником... — Амадiс зробив паузу, бо ми якраз зупинилися перед невеликими дверима, що вели надвiр. Перш нiж вiдчинити їх, брат зиркнув на мене й iронiчно всмiхнувся. — Тобто, я хотiв сказати, що Джона був одним з моїх державних радникiв. Але недовго. Незабаром вiн позбувся посади, бо дозволяв собi критикувати полiтику Рахiлi.
— З яких позицiй?
— З позицiй наших опозицiй. Вiн переконував Рахiль, що у своїх рiшеннях вона має виходити насамперед з iнтересiв Свiтла, а не пiклуватися про вигоду для Iзраїлю. До речi, якщо ти думаєш, що моя безталанна жiночка дiяла за намовлянням свого батька, то помиляєшся. Давид не раз казав їй, що вiн сам здатний подбати про благо свого народу, а її полiтика завдає шкоди обом Домам, проте Рахiль... А втiм, не будемо про це. Мертвих негоже ганити.
Ми проминули павiльйон, де за моєї пам’ятi Амадiс мав звичай снiдати в товариствi гарненьких жiнок, i опинилися на однiй з алей, що вела вглиб саду. Дивлячись на покритi бiлим цвiтом дерева й посипану опалими пелюстками землю, я за старою дитячою звичкою подумав про Снiгову Королеву, що принесла замiсть зимової заметiлi чарiвний квiтковий снiгопад i пахощi вiчної весни... Мої думки мимоволi звернулися до Бронвен, що була моєю персональною Снiговою Королевою. Усi цi днi вона натхненно грала роль Дани, i не тому, що так було треба, а тому, що їй це подобалося — здебiльшого через Юнону, яка просто душi в нiй не чула. Часом менi навiть хотiлося одружити Брендона з Бронвен, щоб не засмучувати маму... i щоб Дана здобула свободу.
— Якби наша зустрiч вiдбулася за iнших обставин, — знову заговорив Амадiс, коли ми рушили уздовж алеї, — я б найперше запитав тебе, яке це — на двадцять рокiв утратити пам’ять, прожити заново життя, а потiм згадати своє колишнє? Що ти вiдчуваєш, коли озираєшся на своє минуле?
— Двоїстiсть, — вiдповiв я. — У прямому розумiннi цього слова. Суб’єктивно я сприймаю своє минуле, як два паралельнi вiдрiзки, що сходяться в точцi, яку я називаю знаходженням себе. I зараз, згадуючи дитинство, я згадую обидва свої дитинства як єдине цiле. Iнодi менi здається, що один день я був Кевiном, а наступного все забував i ставав Артуром, щоб ще за день знову стати Кевiном, — i так тривало багато рокiв. Розумом я, звичайно, усвiдомлюю справжню хронологiю подiй, але на рiвнi емоцiй та асоцiацiй моє сприйняття двох минулих життiв дещо iнше — не таке логiчне, зате цiлiснiше.
— А в той момент знаходження себе, я думаю, ти пережив щось схоже на приступ шизофренiї?
— Не „щось схоже”, а справжнiсiнький приступ шизофренiї. Причому дуже гострий. З погляду Артура це було так: я перетнув нескiнченнiсть, пройшов крiзь пекло, але вийшов з нього живим, збирався розслабитися й вiдпочити — аж раптом виявив у собi ще одну особистiсть, що також є мною, але має свої власнi спогади i змалку живе власним життям.
— Ви боролись один з одним?.. Тобто, ти боровся сам iз собою?