— А от Гаральд претендував, — зауважив я.
— I поплатився за це розумом, а потiм i життям. Ти каєшся, що вбив його?
Я зiтхнув:
— Навiть не знаю. Думка про те, що на моїх руках кров рiдного племiнника, мабуть, не даватиме менi спокою решту життя. Але водночас я усвiдомлюю, що лише знищив тiлесну оболонку, вся людська сутнiсть якої була вже мертва. Для заспокоєння власного сумлiння я волiю думати, що Гаральда як людину вбив не я, а Порядок.
Амадiс замислено кивнув:
— Темний бiк Порядку... Нашi радикали уникають згадок про нього, а вiн однак iснує. Чи є у Всесвiтi щось досконале, цiлком позбавлене вад? Гадаю, й Джерело має свiй темний бiк?
— Атож, має, — пiдтвердив я. — Та ми намагаємось оминати його.
Роздiл 40
Бренда
Замок, як його називав Морган, виявився величезним особняком у псевдовiкторiанському стилi. Вiн був досить охайний, доглянутий, але через свої розмiри здавався незатишним. Особняк височiв над озером посеред просторої садиби, обгородженої кам’яним муром щонайменше трьох метрiв заввишки. Добру половину садиби займав парк, що починався за озером. Ближче до головних ворiт розташувалися господарськi будiвлi, зокрема стайнi й гараж. Далi виднiлися тенiснi корти й поле для гольфу.
Завидiвши нашу машину, якiсь люди бiля ворiт явно запанiкували й дременули геть. Очевидячки, Морган пiд час своїх попереднiх вiдвiдин таки нагнав на них страху. Щоб не зраджувати нiчиїх сподiвань, я на повнiй швидкостi в’їхала в розчиненi ворота, промчала повз стайнi й гараж, лише перед самим особняком трохи зменшила швидкiсть, хвацько розвернулася, огинаючи квiткову клумбу, i з пронизливим вищанням гальм зупинила машину бiля пiднiжжя мармурових сходiв.
Щойно я заглушила двигун, як масивнi дубовi дверi особняка вiдчинилися, i на широкий ганок вийшла Дана — дещо збентежена, але квiтуча й життєрадiсна. Її обличчя промiнилося спокiйною впевненiстю в собi; де й подiлася колишня, тепер зрозумiла менi стурбованiсть останнiх тижнiв, що їх вона провела у шлюбi з Брендоном. Дана мала вигляд людини, що вже зробила остаточний вибiр i не збиралася вiдмовлятись вiд нього. Я розумiла, що це за вибiр, i менi стало шкода Дейдру.
Грацiозною ходою Дана спустилася сходами. З розпущеним кучерявим волоссям, у легкiй короткiй сукнi, вiльнiй у талiї, вона була надзвичайно приваблива, а вiтер, що раз у раз грайливо пiдхоплював край її вбрання, посилював ефект до такої мiри, що Морган, вiдчинивши дверцята машини, так i завмер, не в змозi вiдвести вiд неї погляду. Лагiдна Данина краса, пiдкреслена її тендiтною жiночнiстю, на багатьох чоловiкiв справляла значно сильнiше враження, нiж бездоганно правильнi риси обличчя й довершена фiгура Дейдри. Чоловiча частина моєї сутностi цiлком подiляла Морганiв захват, i я могла зрозумiти, чому Артур (навiть якщо не зважати на вплив Джерела) зрештою вiддав перевагу Данi. Для нього Дейдра виявилася надто iдеальною, надто досконалою, щоб вiн продовжував любити її як жiнку. Та й Брендон, за великим рахунком, скорiше боготворить її, нiж любить. Iнша рiч Дана. У неї не такий золотий характер, як у Дейдри, вона не така досконала, вона не iдеал... але живе втiлення iдеалу — коханої, дружини, матерi.
Я, Пенелопа i Дейдра вийшли з машини їй назустрiч. Трохи забарившись, Фергюсон подався за нами. Дана усмiхнулася нам по черзi: Моргановi — приязно, менi й Пенелопi — сором’язливо, а Дейдрi — винувато.
— Привiт. Я давно вас чекаю.
— Ми радi бачити тебе, золотко, — сказала я пiдбадьорливо. — Як твоя донечка?
— Недавно заснула. — Данин погляд засяяв. — Хочете подивитися на неї?
— Звичайно, сестричко, — м’яко вiдповiла Дейдра, пiдiйшовши до неї. — Ми всi хочемо бачити твою доньку... твою й Артурову.
В її останнiх словах виразно забринiла гiркота, але в голосi не вчувалося навiть тiнi ворожостi. Що мене найдужче вражало в Дейдрi, це цiлковита нездатнiсть тримати зло на людей. Часом вона бувала дратiвливою, сердилася, вередувала, сварилася, влаштовувала скандали — але ненавидiти по-справжньому не вмiла. Навiть до Емрiса Лейнстера та Брана Ерiксона, що влаштували вбивство її батька, а останнiй ще й завинив у смертi кiлькох її колишнiх хлопцiв, Дейдра ставилася щонайбiльше з антипатiєю й неприязню. Такi почуття як ненависть i ворожiсть iснували для неї лише в абстракцiї. З Дейдри вийшов би iдеальний суддя для юридичної системи, заснованої на принципi презумпцiї невинностi. Вона судила б людей, виходячи з того, що всi вони гарнi, i винним виносила б вироки без гнiву й упередження... Я всiєю душею спiвчувала Дейдрi. Важко бути милосердною, важко любити весь цей свiт, у якому так багато зла й несправедливостi. Iстота, що претендує на звання Всевишнього, жорстоко насмiялася над нею, позбавивши її здатностi ненавидiти...