Дитяча спальня знаходилася на другому поверсi й була захищена звукоiзоляцiйними чарами. Вони не були фiксованi, а дозволяли змiнювати свою пропускну здатнiсть аж до повної „прозоростi”. I це правильно — дитина, коли не спить, має пiзнавати свiт у всьому рiзноманiттi його проявiв, зокрема й звукових. Але наразi дiвчинка спала, тож iзоляцiя була задiяна на максимальному рiвнi.
Бiля дверей Дана зупинилася i попередила:
— Тiльки прошу обережнiше. Не розбудiть її.
Морган осмiхнувся й подумки сказав менi:
„Передовсiм це стосується мене. Щоразу, коли великий i незграбний дядечко Фергюсон наближається до малої Дейдри, Данi аж у п’ятах холоне.”
Ми вервечкою ввiйшли до затишної затемнененої кiмнати, посеред якої стояло маленьке дитяче лiжечко з дерев’яними гратками з бокiв. Поруч iз лiжком сидiла якась жiнка рокiв тридцяти, очевидячки, няня. При нашiй появi, вна встала, вклонилася нам i тихесенько вийшла.
Дана i Дейдра пiдступили до лiжечка з правого боку, ми з Пенелопою — з лiвого, а Морган тримався позаду нас.
— Боже, яка гарненька! — замилувано прошепотiла Пенелопа, дивлячись на свою меншу сестричку сяючими вiд захвату очима. — Вона просто янголятко.
Як на мене, дiвчинка була звичайнiсiнька — крихiтна людинка п’яти мiсяцiв вiд народження. У такому вiцi всi дiти схожi на янголят... Тiльки не подумайте, що я така черства й цинiчна. По-своєму я дуже сентиментальна — але це не заважає менi тверезо оцiнювати ситуацiю. Одного погляду на Пенелопу було досить, аби зрозумiти, що мала Дейдра миттю скорила її серце, i тепер воно цiлком на боцi Дани.
Зрозумiла це й доросла Дейдра. Я майже фiзично вiдчула її бiль. Що це — вплив Джерела, чи в нас просто спорiдненi душi?
— А якi в неї очi? — запитала Дейдра, через силу стримуючи сльози.
— Карi, — вiдповiла Дана. — Як... як у батька.
Дейдра обняла Дану й поцiлувала її в щоку.
— Ти перемогла, сестричко. Тепер вiн твiй, цiлком твiй. I вiн має знати все.
— Менi дуже шкода... — збентежено мовила Дана. — Шкода, що так вийшло...
— Я не серджуся на тебе. Просто... просто бiльше не можу...
Крутнувшись на пiдборах, Дейдра вибiгла з кiмнати, але дверима не ляснула i не потривожила сон дiвчинки. Дана зробила була крок, щоб пiти за нею, але я поглядом зупинила її й похитала головою:
— Нi, краще я.
Дана зiтхнула:
— Тодi я перевiрю, чи приготували вже обiд.
— А я залишуся тут, — сказала Пенелопа. — Побуду з сестричкою. Можна?
Вона глянула на нас iз щасливою усмiшкою. У куточках її очей блищали сльози.
— Добре, — погодилася Дана. — Залишайся.
Коли ми втрьох вийшли зi спальнi i Дана пiшла на кухню, Морган здивовано запитав мене:
— Що це з Пенелопою?
— А хiба не зрозумiло? Вона така щаслива, що мало не реве. Пенелопа росла круглою сиротою, без батька-матерi, не мала справжньої сiм’ї, у неї були тiльки родичi, на зразок нас iз Брендоном. А тепер вона має батька, меншу сестричку, одне слово, сiм’ю, свою власну сiм’ю.
— Ясно, — сказав Морган. — А що сталося з її матiр’ю?
— Вона загинула, — стримано вiдповiла я.
Дейдру ми знайшли на тому ж поверсi в бiблiотецi. Вона сидiла в крiслi й гортала якусь книгу — товсту, як енциклопедичний словник, з численними кольоровими iлюстрацiями.
— От що, Моргане, — шепнула я йому. — У нас намiчається серйозна жiноча розмова, тож...
— Натяк зрозумiв, — вiдповiв Фергюсон. — Пiду помилуюся тим, як Пенелопа милується своєю сестричкою.
Я пройшла в бiблiотеку i влаштувалася в крiслi поруч iз Дейдрою. Помiтивши мене, вона захлопнула книжку й поклала її на стiл. Як виявилося, це була iлюстрована „Енциклопедiя сiмейного життя”.
— Бачиш, — гiрко мовила Дейдра. — Взяла перше, що пiдвернулося пiд руку, i... А втiм, це не дивно. Дана часу не гає, активно готується стати зразковою дружиною.
— Якщо чесно, — запитала я, — ти ображаєшся на неї?
— Якщо чесно, то так. Проте бiльше я злюся не на неї, а на саму себе, на свою долю. Якби я завагiтнiла... Нi, це негiдно. Цим би я тiльки прив’язала до себе Артура, але не повернула б його любов.