— Так... звичайно... — схвильовано мовила Дейдра, вставши з крiсла. — Проходь. Я... я така рада тебе бачити, Колiне.
— Взаємно, сестричко.
Енергiйної, трохи незграбною ходою вiн наблизився до нас, поцiлував Дейдру в щоку, а мене привiтав чемним кивком.
— Якщо не помиляюся, ви Бренда, сестра Артура.
— Вгадали, — вiдповiла я. — А ви, мабуть, Колiн, брат Бронвен.
— I колишнiй король Логрiсу. — Колiн знову всмiхнувся. — До ваших послуг, принцесо.
Менi вiн одразу сподобався. З Артурових розповiдей я уявляла його iншим — нервовим, неврiвноваженим, закомплексованим. А передi мною стояв респектабельний чоловiк, упевнений у собi i, як менi здалося, цiлком задоволений життям. Вiн назвав себе колишнiм королем Логрiсу не з гiркотою, а з добродушною iронiєю — так, нiби згадував про свої несерйознi дитячi витiвки.
Тим часом Дейдра вiдступила вiд Колiна на два кроки i змiряла його жадiбним поглядом.
— Ти так змiнився! Де ти пропадав? Чому не давав про себе знати? Я так скучала за тобою.
— А я ще дужче. Багато рокiв не бачити тебе було для мене важким випробуванням.
— Багато рокiв? — перепитала Дейдра.
— Менi вже за сорок, — вiдповiв Колiн. — Двадцять рокiв без тебе.
— Двадцять рокiв! Цiлих двадцять рокiв... I що ж ти робив увесь цей час?
— Багато чого. Мандрував, бачив рiзнi свiти, набирався розуму, позбувався дурощiв, припускався помилок i на них учився. Словом, не нудьгував.
— Пiдтримував зв’язок iз Бронвен?
— Постiйно. Час вiд часу ми навiть подорожували разом.
— Я не сумнiвалася, що Бронвен знає, де ти. А вона, брехуха така, клялася, що їй нiчого не вiдомо.
— Вибач, Дейдро, — винувато мовив Колiн. — Це я попросив її мовчати. Бо досi не був готовий вiдкритися вам.
— А тепер вiдкрився, — пролунав Морганiв голос. — Коли зрозумiв, що я от-от викрию тебе. Але ти спiзнився, друже, сюрпризу не вийшло.
З цими словами Фергюсон пройшов до кiмнати й мiцно потиснув Колiновi руку.
— Ну, нарештi! Блудний син повертається додому.
— Давно здогадався, що я тут буваю? — запитав Колiн.
— Та майже вiд самого початку.
— Але як? Слуги вибовкали?
— Нi, Бронвен добре їх вишколила. Я вирахував тебе методом дедукцiї. Якби за дiвчинкою доглядали тiльки Бронвен i Дана, вона б надовго залишалася зi слугами; але при всьому тому моєї допомоги не дуже й потребували. Отже, зрозумiв я, є хтось iще. Крiм того, вiд мене приховували розташування „нiш” i змушували щоразу їхати вiд трактиру до садиби — очевидячки, щоб я не заскочив тебе в садибi.
— Все правильно, — пiдтвердив Колiн. — Кмiтливiсть тебе не пiдвела.
— А ти поганий хлопчик, — дорiкнув йому Морган. — Ховався вiд дядечка Фергюсона.
— Дядечко Фергюсон теж гарний, — парирував Колiн. — Зрадив свого друга заради портфеля першого мiнiстра.
— Я зрадив не друга, а короля — це велика рiзниця. До того ж визнай, що я вигiдно вклав свої тридцять срiбляникiв.
— Не заперечую.
— А ще, — вiв далi Морган, — можеш кинути в мене камiнь, якщо зараз ти заздриш Артуровi й хочеш опинитися на його мiсцi.
— Почасти таки заздрю, — сказав Колiн. — Але почасти камiння не кидають. Та й заздрю я не королiвському вiнцевi Артура.
— Ти про Дану? — запитала Дейдра.
Вiн зiтхнув:
— Про неї... А втiм, хто старе пом’яне, той лиха не мине. Для мене це було двадцять рокiв тому. Всi цi юнацькi пристрастi, розчарування, образи... Я взявся допомагати Данi без будь-якого таємного намiру, а просто тому, що вона моя двоюрiдна сестра.
— А чим ти взагалi займаєшся? — поцiкавився Морган.
— Наразi нiчим серйозним, крiм турбот про малу Дейдру. Левову частку тих двадцяти рокiв я згаяв за перший мiсяць моєї вiдсутностi в Авалонi, а потiм угамувався. У швидкому потоцi часу свiти якiсь неповноцiннi, наче злiпленi наспiх. Дедалi бiльше я переконуюся, що справжня iсторiя твориться тут, в околицях Основного потоку, а там, нагорi, iсторiя лише експериментує, робить попереднi прикидки, апробує рiзнi варiанти свого розвитку i вiдкидає явно тупиковi напрямки.
— Багато наших дослiдникiв вважають так само, — зауважила я. — Всi свiти з коефiцiєнтом прискорення часу понад десять одиниць вони називають лабораторiєю Творця, або Всесвiтом у пробiрцi.
— Ви вiрите в Бога? — запитав Колiн, невiдомо кого маючи на увазi — мене особисто чи всю чаклунську спiльноту Домiв.
— Кожен по-своєму, — вiдповiла я. — Однi шукають докази його iснування, iншi — його вiдсутностi, а дехто не проти зустрiтися з ним, щоб задати йому кiлька питань.
— I все-таки, Колiне, — озвався Морган. — Чим ти займаєшся у вiльний вiд виконання обов’язкiв няньки час?