Вона зiтхнула:
— Я не дотримала свого слова, Артуре. Все берегла свою невиннiсть для тебе, але... так вийшло. Першої ж ночi. Брендон почувався дуже самотньо й незатишно через ослаблення контакту з Брендою, вiн був як кинута дитина — i менi стало шкода його. З цього все почалося... Ти засуджуєш мене?
Я похитав головою:
— Чого б це я засуджував тебе. Просто... хочу сподiватися, що згодом ти не пожалкуєш.
— Розiйтися ми завжди зможемо. Це не проблема.
— Що ж, щасти вам обом, — сказав я й погладив її вогненно-руде волосся. — Знаєш, я починаю нудьгувати за моєю Снiговою Королевою.
— Її вже немає, — вiдповiла Бронвен. — Вона вмерла вiд свого безнадiйного кохання...
...I коли Амадiс поклав корону на чоло Брендона i надяг вiнець на голову Бронвен, це сталося. Снiгова Королева остаточно пiшла в небуття, i замiсть неї народилася королева Свiтла. А Дана, яку я кохав, здобула свободу...
Церемонiя тривала. Вона мала закiнчитися лише з заходом сонця, та я чекати не став. Без поспiху, щоб не привертати до себе уваги, я вiддрейфував до бiчної стiни храму, а потiм непомiтно вислизнув через маленькi дверi в один зi службових коридорiв й дiстався до лiфта. Дiонiс, з яким я координував свою втечу, дав менi знати, що вже спускається в пiдземелля на iншому лiфтi.
Зала Переходу в цей урочистий день охоронялася з особливою пильнiстю. Вартовi дуже вiдповiдально ставилися до своїх обов’язкiв, проте в їхнiй поведiнцi вiдчувалося незадоволення. Зараз вони б охочiше сидiли в якiйсь корчмi, кухлями гилили пиво за здоров’я короля та королеви i спостерiгали за церемонiєю через великi дзеркала, розставленi по всьому Сонячному Мiсту.
— От чорт! — сказав я Дiонiсу, що зустрiчав мене бiля лiфта. — Як це нiхто не допетрав поставити тут бодай одне дзеркало?
— Наскiльки менi вiдомо, — вiдповiв Дiонiс, — начальник служби безпеки дав прямо протилежну вказiвку. Мовляв, це вiдволiкатиме увагу охорони. Вiн дуже боїться терактiв.
— А сам, бач, поперся до храму, — зауважив я. — I стирчить у перших рядах.
Задля проформи (i дотримуючись усталених правил) ми ввiйшли пiд одну з арок, я викликав Образ Джерела i миттєво перемiстив нас обох у вiтальню на другому поверсi доччиного будинку. З метою конспiрацiї я переправляв „пiдсадних качок” з рiзних мiсць, а для останньої партiї обрав Дiанинi Сутiнки.
Я зв’язався з Брендою (як виявилося — розбудив її), i вона пообiцяла, що хвилин за десять буде готова. Потiм ми спустилися в хол, де нас чекало ще семеро завербованих Дiонiсом „качок”. Вiрнiше, присутнiх було вiсiм — але восьмий явно не належав до групи високих бiлявих арiйцiв з iстинно нордичними рисами обличчя.
З нашою появою вони дружно пiдхопилися з крiсел i мало не вишикувалися в шеренгу. Вони були неабияк схвильованi в передчуттi крутого повороту їхньої долi. Нас, чаклунiв та вiдьом, не так уже й багато на неосяжних просторах Всесвiту; навiть якби ми, знехтувавши расовими, етнiчними й релiгiйними розходженнями, замешкали всi разом в одному з населених свiтiв, то склали б далеко не найбiльшу з мiсцевих нацiй. Тому для чаклуна немає нiчого страшнiшого (крiм смертi, а може, i включно зi смертю), нiж позбутися Дому, опинитися поза спiльнотою подiбних собi, стати парiєю. У бiльшостi Домiв смертна кара не практикується, а як найвищу мiру покарання застосовують вигнання — i решта Домiв, за взаємною домовленiстю, не повиннi приймати до своїх лав засуджених. Отож формально я порушував загальноприйнятi правила, набираючи „пiдсадних качок” з-помiж вигнанцiв. Проте iншого виходу не мав — менi вкрай були потрiбнi помiчники для заснування нового Дому.
Я окремо привiтався з кожним завербованим. Загалом, букет був типовий — двi парочки кровозмiсникiв, братiв та сестер, одна лесбiйка i двоє вiровiдступникiв, що прийняли християнство, — Дiм Одiна нiколи не вiдзначався релiгiйною терпимiстю та толерантним ставленням до сексуальних меншин. Я орiєнтував Дiонiса саме на таких контингент вигнанцiв — чиї проступки розцiнювалися як тяжкi злочини здебiльшого через умовностi, прийнятi в тих чи iнших Домах. Так, наприклад, у Сутiнках релiгiйнi переконання та сексуальна орiєнтацiя вважалися особистою справою кожної людини. З iншого боку, за iнцест карали скрiзь, хоч i по-рiзному, але я й сам цим грiшив i, може, тому ставився до кровозмiсникiв поблажливо.
А втiм, особливо перебирати менi не випадало. Мене не влаштовували вигнанцi, що справдi вчинили злочин — патологiчнi вбивцi, гвалтiвники, рiзнi збоченцi, заколотники, анархiсти й iнша така ж братiя. А вербувати повноправних членiв Домiв я не хотiв — з тих причин, про якi казав Моргановi та Дейдрi. Що ж до вигнанцiв, то їхнє становище давало надiйнi важелi впливу на них, i я мiг розраховувати, що вони стануть допомагати менi не за майбутнi високi посади та титули, а єдино лише за можливiсть знову стати членами чаклунської спiльноти. За час свого перебування в Екваторi я вже переправив на Землю Артура сто шiстнадцять осiб; а з урахуванням цих сiмох буде сто двадцять три. Залишалося ще восьмеро — проте вони не належали до вигнанцiв, це були мої давнi друзi та родичi, яким я цiлком довiряв. Їм я вiдводив дещо iншу роль, нiж рештi. На вiдмiну вiд „пiдсадних качок”, вони мали стати моїми офiцiйними помiчниками. Наближення до престолу кiлькох чужинцiв не викличе особливого незадоволення серед моїх пiдданих, навпаки навiть — вони зрадiють появi нових людей, що допомагатимуть їм опановувати Формотворчi.