„Щойно вони одружилися. Бронвен тепер королева”.
„Я все думала про це, i... Словом, ти не в курсi, мiж ними вже щось було?”
„Як так? — здивувався я. — Ти ж маєш знати...”
„То було?”
„Так”.
„ГОСПОДИ БОЖЕ МIЙ!” — Думки Бренди, завжди такої стриманої i врiвноваженої дiвчинки, раптом стали плутаними, неконтрольованими. Таку сумiш радiсного переляку, надiї й полегшення, мабуть, вiдчуває засуджена до страти людина, коли її зачитують акт про помилування... А наступної митi, так i не попрощавшись, сестра перервала зв’язок.
Кiлька секунд я стояв посеред холу, оговтуючись вiд емоцiйного шоку, який мимоволi завдала менi Бренда. На щастя, шок був легкий i нiяких неприємних вiдчуттiв не викликав.
— Все гаразд? — запитав Дiонiс.
— Авжеж, — вiдповiв я, сiвши у крiсло. — Одну справу зробили.
— Тодi я пiду. Кiнцiвка церемонiї обiцяє бути вражаючою. — Вiн кинув швидкий погляд на Джону, що скромно стояв попiд стiною, й додав: — Мою думку ти знаєш. Отож сам вирiшуй, на свiй страх i ризик.
З цими словами Дiонiс вiдкрив вхiд у Тунель i щез. Як то кажуть, умив руки.
Я жестом запропонував Джонi сiдати i якийсь час мовчки дивився на нього. Нарештi заговорив:
— Амадiс переказав менi твоє прохання. I рекомендував узяти тебе в мою команду. Вiн дуже високої думки про тебе.
— Так, — сказав Джона. Це було не питання, не твердження, а просто констатацiя факту.
— Взагалi я схильний довiряти Амадiсовим судженням про людей — за винятком тих випадкiв, коли йдеться про гарненьких жiнок. Тому поставився до його рекомендацiї серйозно.
— Так, — знову сказав Джона.
— Бачу, ти небагатослiвний.
— Навпаки, — заперечив вiн. — Боюсь, я надто говiркий. Менi треба було взагалi мовчати, поки ви нi про що не питали.
— Гм... добре. Дiонiс розповiв, що ти попередив його про спроби Рахiлi пiдiслати в мою команду шпигунiв. Чому ти це зробив?
Джона з гiркотою посмiхнувся:
— Мої спiввiтчизники сказали б, що з пристрастi до зрадництва.
— Мене не цiкавить, що сказали б твої спiввiтчизники. Я хочу знати про твої справжнi мотиви.
— Якщо серйозно, — вiдповiв вiн, — то я вважаю, що нiхто не має права втручатися в будiвництво нового Дому. На моє переконання, це аморально й неетично. Крiм того, я не сумнiвався, що шпигуни будуть викритi й без мене. Але тодi ви могли б розцiнити приватну iнiцiативу Рахiлi як цiлеспрямовану полiтику всього Iзраїлю.
— Зрозумiло, — сказав я. — Мiж iншим, Дiонiс вважає тебе досить порядним, але занадто честолюбним.
— Може, й так, — не став заперечувати Джона.
— Вiн думає, — вiв далi я, — що ти не задовольнишся роллю рядового члена Дому i претендуватимеш на бiльше.
— Це правда. Кожен прагне посiсти те мiсце, яке вiн заслуговує.
— Ти дуже вiдвертий, — зауважив я.
— Краще бути вiдвертим, нiж лукавим.
— Раз так, то скажи вiдверто, чим ще, крiм порядностi, ти керувався, виступаючи проти полiтики Рахiлi? Адже це коштувало тобi мiсця королiвського радника.
— Зате я здобув прихильнiсть Амадiса, а багато дiтей Свiтла поступово перестали бачити в менi чужинця. Що ж до полiтичного курсу Рахiлi, то вiн вiд початку був приречений. Я передбачав той день, коли Амадiс помириться з Брендоном, i тодi моя лояльнiсть буде... вiрнiше, була б зарахована. Але загибель Рахiлi перекреслила мої плани. Я не мiг залишатися в Домi, який воюватиме з моїм народом.
— А чому ти взагалi прийняв пiдданство Дому Свiтла?
— По-перше, так учинила Рахiль. А по-друге, i це, мабуть, головне, в Iзраїлi менi однак нiчого не свiтило. Формально я належу до королiвської родини, та разом з тим я байстрюк i напiвкровка. Дитинство та юнiсть я провiв у свiтi простих смертних, навiть не пiдозрюючи про своє походження. Ви, певно, звернули увагу на мiй акцент.
— Англiйський, — сказав я. — Нi, американський.
— Я був громадянином США на Землi Без Арафата, — пiдтвердив мiй здогад Джона. — I я покривлю душею, коли скажу, що дуже прив’язано до Землi Обiтованої.
— Ти не змiг прижитися в Домi Iзраїлевiм?
— На жаль, нi. Був би я просто байстрюком i напiвкровкою, нiяких проблем з моєю асимiляцiєю не виникло б. Але, собi на бiду, я син Iсаї бен Гура i вже одним цим фактом нажив собi багато ворогiв серед найближчих родичiв. Якби я знав, що все так станеться, то приховав би своє походження.
Я зiтхнув:
— Якби ми вмiли передбачати майбутнє, то були б не людьми, а богами... — Я замовк i глянув на годинник. Церемонiя в Головному храмi Мiтри наближалося до завершення, а її кiнцiвка й справдi обiцяла бути ефектною. Звiсно, всi тi „чудеса”, що їх творив Амадiс, були звичайнiсiнькими чарами, але мене завжди вражали його майстернiсть, вишуканiсть i артистизм у чаклунському мистецтвi. — Добре, менi час iти. А ти маєш день на збори. Якщо не передумаєш, чекай мене завтра у Країнi Сутiнкiв. Ми вiдбуваємо вiдразу пiсля зустрiчi з царем Давидом.