— Ви вестимете перемовини? — поцiкавився Джона.
— Їх вестиме Брендон, король Свiтла. А моя участь обмежиться роллю спостерiгача. — Я встав з крiсла. — Отож не спiзнюйся.
— Не спiзнюся, — пообiцяв Джона. — I не передумаю. Я зараз же подамся в Сутiнки i проведу свiй останнiй день в Екваторi, насолоджуючись красою Олiмпу.
А я повернувся в Сонячне Мiсто, де став свiдком „чудес” в Амадiсовiм виконаннi, пiсля чого розпочався святковий бенкет з нагоди коронування. Безтурботно поглинаючи священну печеню з жертовного бика, я навiть не пiдозрював, що саме в цей час Джона готує менi велику свиню. При оцiнцi людей я занадто покладався на свою iнтуїцiю, за що мене частенько критикував Дiонiс, пророкуючи, що колись я про це пошкодую. На жаль, так i сталося. У найневдалiший момент iнтуїцiя мене зрадила.
Роздiл 42
Бренда
З усiма попереднiми групами „пiдсадних качок” я проводила по кiлька годин — докладно iнструктувала їх, знайомила з мiсцевою географiєю та iсторiєю, вiдповiдала на всi запитання. Але цього разу мене вистачило заледве на годину, пiсля чого я передала новачкiв пiд опiку двох iнших найманцiв, що вже понад тиждень самостiйно вивчали цей свiт, а сама мерщiй повернулася в Авалон.
Опинившись у своїй „нiшi”, я виявила, що мене морозить, а ноги пiдкошуються. Швиденько прилягла на канапу, загорнулася в ковдру й закурила. Нiкотин подiяв на мої нерви заспокiйливо, i поступово сумбур, що панував у моїй головi, поступився мiсцем хоч i плутаним, та все ж зв’язним думкам. Нарештi я змогла не лише думати, а й розмiрковувати, аналiзувати, робити висновки.
Сказати, що Артур приголомшив мене, це ще не сказати нiчого. Пiд час нашої вчорашньої розмови я була заскочена зненацька самим фактом, що Брендон та Бронвен збираються одружитися, менi навiть на думку не спало розпитати подробицi. А згодом, мене почало трясти вiд страху, що будь-якої митi вiддалена братова присутнiсть стане вiдчутнiшою, потiм мене закрутить у вирi його емоцiй, його пристрасть стане моєю пристрастю, а його тiло — продовженням мого...
Як тепер з’ясувалося, мої страхи були марнi. Брендон уже був близький iз Бронвен — а я продовжувала сприймати його так, нiби вiн мiцно спав. Уперше за своє життя я, що називається, не тримала свiчку, не пестила його руками тiло жiнки, не цiлувала його вустами її вуста... То, може, це взаємно? Так мусить бути! Iнакше це буде кричущим порушенням усiх законiв буття та моралi. Поза сумнiвом, Господь Бог вельми неприємний суб’єкт — але ж не може вiн бути такою паскудною гнидою.
Я заплющила очi й почала уявляти себе в чоловiчих обiймах. Намагалася довести себе до такого ступеня збудження, коли руйнувалися всi бар’єри мiж мною та Брендоном. Але нiчого не виходило — клята пiдсвiдомiсть затято опиралася цьому, охороняючи мiй та братiв спокiй. Зрештою, в моїй уявi, мов кролик iз капелюха, виник мiй покiйний чоловiк... I на мене нахлинули гiркi, болiснi спогади про тi кiлька мiсяцiв, упродовж яких ми з Брендоном балансували на межi божевiлля. Я кинула свою дурну витiвку й розревiлася, як мале дитя.
Сльози принесли менi полегкiсть. Виплакавшись досхочу, я трохи вгамувалася. Але моє терпiння вичерпувалося. Я ненавиджу невизначенiсть i завжди прагну достеменного знання. Якщо мої сподiвання — лише чергова iлюзiя, то нехай вона чимшвидше розвiється.
Я глянула на годинник. В Авалонi була четверта ранку, у Сонячному Мiстi — восьма вечора, церемонiя в храмi вже завершилася. Зараз Брендон, мабуть, сидить на чолi святкового столу i їсть печеню з жертовного бика. Ну й дiдько з ним, хай похлинеться!
Я встала з дивана, пiдiйшла до дзеркала й наклала на нього вiдповiднi чари. Воно миттєво помутнiло, а за кiлька секунд почувся незадоволений голос:
— Хто там?
— Це я, Бренда.
— Ах, Брендо... Привiт, сонечко. — Хоча туман у дзеркалi не розступався, я виразно уявила сонний Морганiв осмiх. — Чому так рано встала?
— Треба поговорити. Ти зайнятий?
— Загалом, так. Сплю... цебто спав.
— Маю на увазi iнше, — уточнила я.
— А-а!.. Нi, на жаль, я вiльний. Просто моє дзеркальце десь запропастилося, а вставати лiньки.
— Може, таки встанеш?
Морган зiтхнув:
— Гаразд, умовила...
— I зустрiнемося в твоєму кабiнетi. Бувай.
Я перервала зв’язок й одразу перемiстилася в Морганову „нiшу”, обставлену не так затишно як моя, але й не без претензiй на вишуканiсть. Щоправда, загальне враження псувало кiлька кольорових плакатiв на стiнi з зображенням голих дiвиць — хоча, з iншого боку, ця деталь красномовно свiдчила про характер хазяїна „нiшi”.