Я зручно вмостилася в крiслi i стала чекати. Заодно розглядала плакати, гадаючи, що привабило Моргана саме в цих дiвицях. Завдяки Брендону я мала чималий досвiд оцiнки жiнок з чоловiчої точки зору.
Хвилини за три дверi „нiшi” вiдчинилася i на порозi з’явився Морган, одягнений у червоний халат поверх пiжами, умитий, причесаний i нiтрохи не сонний. Якби я не знала про його звичку голитися перед сном, то, напевно, подумала б, що вiн збiгав у Безчасiв’я i там ретельно зiшкрябав свою щетину.
— Ще раз привiт, — приязно мовив Морган. — Проходь. Мiж iншим, дверi були незамкненi.
Я ввiйшла в кабiнет i розгублено зупинилася посеред кiмнати. Навiть не знала, з чого почати. Морган пильно придивився до мене i сказав:
— Маєш такий вигляд, наче думаєш про те саме, що й я.
— Залежить про що ти думаєш.
Вiн розв’язно посмiхнувся:
— А про що може думати чоловiк у присутностi такої чарiвної жiнки?
Це була наша традицiйна розминка, але цього разу я не збиралася обертати все на жарт. Мене знову затрусило вiд страху, проте я швидко опанувала себе i грайливо вiдповiла:
— Виходить, нашi думки крутяться в одному напрямку.
Морган ошалiло втупився в мене. Якби я нi з того, нi з сього вперiщила йому дрючком по головi, вiн здивувався б менше.
— Ти серйозно, сонечко?
— Т-т... — Раптом менi перехопило подих, i я заклякла з роззявленим ротом. Та врештi злiсть на себе, на свiй страх, на свою безпораднiсть, повернула менi самовладання. — Так, серйозно! Хай тобi чорт, Моргане, поцiлуй мене! Чи ти чекаєш, поки я передумаю?
Морган пiдступив до мене, обiйняв i поцiлував у губи. Правду кажучи, я чекала, що вiн накинеться на мене, мов хижий звiр, але насправдi все було iнакше. Його мiцнi обiйми не завдавали менi болю, його поцiлунок був нiжний i лагiдний, а коли вiн дав волю рукам, то не для того, щоб жадiбно лапати моє тiло, а щоб гладити мене.
— Ти як статуя, Брендо, — сказав Морган, ще раз поцiлувавши мої занiмiлi губи. — Тебе наче паралiзувало.
— То допоможи менi, — майже заблагала я. — Допоможи позбутися страху.
I вiн допомiг. Не розповiдатиму, як це було. По-перше, це наша з Морганом особиста справа; а по-друге, я кепсько пам’ятаю, що ми тодi робили. В будь-якому разi — мовчу.
Потiм ми лежали в лiжку й курили, недбало струшуючи попiл просто на пiдлогу. В камiнi весело трiскотiли охопленi вогнем дрова. Зима в Авалонi зазвичай м’яка, найчастiше безснiжна, але ночами буває холодно. I хоча в житлових примiщеннях палацу вже були встановленi електричнi обiгрiвачi, Морган за старою звичкою вiддавав перевагу камiну — щоправда, вдосконаленому, з автоматичною подачею дров.
— Брендо, — нарештi озвався вiн. — Ти чортеня.
— Справдi? — лiниво мовила я.
— Справдi. Ти — щось особливе. Менi ще нi з ким не було так добре, як з тобою.
— Менi теж, — сказала я чисту правду.
— Нi, я серйозно, — наполягав Морган, вирiшивши, що я iронiзую. — Хоча спочатку ти була холодна, мов крижина, але потiм як розтанула... то вже розтанула! — Вiн трохи повагався, а вiдтак додав: — Знаєш, я грiшним дiлом вважав, що тебе цiкавлять винятково дiвчата.
— Так воно й було, — чесно зiзналася я. — У певному сенсi.
— Як це?
— Не має значення. Що було, те сплило. Нарештi я стала жiнкою.
— Ти й ранiше була жiнкою.
— Лише зовнi. А внутрiшньо... — Тiнi минулого зринули з моєї пiдсвiдомостi, i мене знову пойняв страх.
Морган негайно вiдчув це i пригорнув мене до себе. Дивно, але в його обiймах я вiдчула себе в цiлковитiй безпецi.
— Тебе колись згвалтували? — спiвчутливо запитав вiн.
— Гiрше, — вiдповiла я, здригнувшись. — Набагато гiрше... Тiльки нiчого не питай.
— Не питатиму... А в тебе давно не було чоловiкiв?
— Майже тринадцять рокiв за моїм особистим часом.
Морган аж присвиснув:
— Матiнко божа! Я б давно повiсився.
— Iнодi виникало таке бажання, — сказала я. — Та тепер усе гаразд. Я вилiкувалася.
Ми замовкли, насолоджуючись присутнiстю один одного. Я почувала себе найщасливiшою жiнкою в свiтi, але десь у глибинi моєї iстоти зрiв страх, що це лише iлюзiя, гарний сон, який не може тривати вiчно. Колись я прокинуся — i повернеться колишнiй кошмар...
Звичайно, то були дурницi. Я усвiдомлювала, що не сплю i не марю, а проте, щоб остаточно переконатися в цьому, зв’язалася з Артуром.
„Привiт, сестричко, — вiн одразу впiзнав мої позивнi. — Як нашi „качки”?”