„А менi пропонуєш весь день слухати занудливi доповiдi”, — ображено сказала Пенелопа.
„Лише кiлька годин. Будь гарною дiвчинкою, Пеннi, не засмучуй тiтоньку Бренду”.
Зрештою менi вдалося умовити Пенелопу, i вона неохоче погодилася. А я повернулася до своїх покоїв, де прийняла душ, вдягнулася й гарненько поснiдала, вперше за багато рокiв забувши про свою дурну дiєту. Життя прекрасне, i не варто псувати його всiлякими обмеженнями. Якщо доведеться вдатися до чарiв, аби скинути зайву вагу, то й нехай, невелика бiда.
Я подолала спокусу негайно побалакати з мамою, розбудивши її серед ночi. Ранок у Сонячному Мiстi мав наступити лише за кiлька годин, i я вирiшила потерпiти, тим бiльше що менi було чим зайнятися. Я ввiйшла у свою „нiшу” i перемiстилася в особняк Бронвен — наявнiсть „нiш” там перестали тримати в таємницi, вiдколи Колiн вирiшив вийти з пiдпiлля. Проте в Авалонi вiн ще не з’являвся — вочевидь, чекав на повернення Артура.
Я нiкого не попередила про себе — не люблю афiшувати свої приватнi вiзити, це не в моїм звичаї. Вiд першої ж служницi, яку перестрiла в коридорi, я дiзналася, що недавно Дана поїхала кататися на машинi по околицях, а Колiн з малою Дейдрою зараз гуляє в парку. Оскiльки парк був такий великий, що в ньому легко заблукати, я дiстала дзеркальце й викликала на зв’язок Колiна.
— Хто? — запитав вiн з туману.
— Бренда.
— Здрастуй, Брендо. — Ще на другий день нашого знайомства ми з ним перейшли на ти. — Вибач, що не показуюся, але в мене на руках Дейдра. Ти в Авалонi?
— Щойно звiдти. Як тебе знайти?
— Зустрiнемося в альтанцi. Йди уздовж головної алеї, i метрiв за сто побачиш її.
— Добре. Зараз буду.
Сховавши дзеркальце, я спустилася на перший поверх i вийшла з особняка через бiчний хiд. Мене зустрiв приємний вiтерець, наповнений ароматами пiзньої весни. Небо було безхмарне, сонце стояло в зенiтi, проте не пекло, а просто грiло. Погода була чудова, тож i не дивно, що Колiновi й Данi не сидiлося в будинку.
Коли я пiдiйшла до повитої плющем альтанки, Колiн з малою Дейдрою сидiв на лавi, а поруч стояла дитяча колиска. Побачивши мене, дiвчинка пожвавiшала й весело залопотiла, протягаючи до мене рученята.
— Дейдра хоче погратися з тiткою Брендою, — сказав Колiн i дозволив менi взяти в нього дитину.
Але вiн помилився. Дейдра не збиралася гратися з тiткою Брендою, просто вона вирiшила, що в мене на руках їй спатиметься зручнiше, нiж у Колiна. Щойно я сiла на лаву, вона пригорнулася до мене й заплющила оченята, а її миле личко осяяла невинна янгольська усмiшка. Я з нiжнiстю дивилася на неї й думала про той день, коли... а втiм, мої думки були банальними жiночими думками i не вiдзначалися якоюсь оригiнальнiстю.
Ми сидiли мовчки, чекаючи, поки Дейдра засне. Нарештi Колiн промовив:
— Тепер її й гарматою не розбудиш. Даремно Дана так трясеться над нею i затикає всiм роти.
— Вона мати. Цим усе сказано.
— Звичайно, — погодився Колiн. — Коли жiнка стає матiр’ю... — Вiн замовк i задумався.
— Ще кохаєш Дану? — запитала я.
— Так, — чесно визнав вiн. — Але не роблю з цього трагедiї. Ще з часiв свого упадання за Дейдрою я навчився любити на вiдстанi i вдовольнятися цим. Проте не стану лукавити — був перiод, коли я майже ненавидiв Артура. Та згодом перебiсився i зрозумiв, що за великим рахунком вiн нi в чому не винний. Тепер найбiльше в усiй цiй iсторiї мене засмучує доля бiдолашної Дейдри. От кому справдi непереливки.
— Ти знаєш, що вона вiдмовилася стати королевою Свiтла?
Колiн ствердно кивнув:
— А також знаю, що Брендон, їй на зло, узяв шлюб iз Бронвен. Двi години тому я зустрiчався з сестрою в Безчасiв’ї. Вона здалася менi дуже щасливою... не знаю, чи довго це триватиме. Боюся, що нi.
Ми знову замовчали, думаючи кожен про своє.
— Може, покладеш Дейдру в колиску? — запропонував Колiн.
— Нi, ще трохи потримаю її. Менi це так приємно.
— Ти дуже любиш її, — промовив вiн ствердно.
— Ще б пак. Це ж Артурова донька.
— Вiн досi не знає про неї?
— Скоро дiзнається. Якщо не станеться нiчого несподiваного, то годин за десять вiн уже буде в Авалонi. Збираєшся зустрiтися з ним?
— Обов’язково. Настав час залагодити нашi розбiжностi. Я не хочу через дрiб’язковi образи назавжди позбутися батькiвщини.
— Тебе не бентежить роль вiдставного монарха?
— Анiтрошки. Я добровiльно зрiкся престолу i вважаю це своїм найрозумнiшим учинком. Те, що зараз робить Артур, менi було б не до снаги. Влада не моє покликання.
— А однак ми приреченi на владу, — сказала я. — Єдино лише тим, що маємо могутнiсть, яка дозволяє нам впливати на долю цiлих свiтiв. Адже не даремно в багатьох мовах, наприклад, в англiйськiй, могутнiсть i влада — power — омонiми. I не даремно запричащенi чаклуни й вiдьми називають себе Володарями. А ми, адепти Джерела, — Володарi, пiднесенi до ступеня нескiнченностi.