— Твiй цинiзм нещирий, Джоно, — тихо сказала Пенелопа. — Ти намагаєшся бути ще бiльшим негiдником, нiж є насправдi. Ти гвалтуєш свою сутнiсть, але це не може тривати вiчно. Колись ти втомишся вiд свого лицемiрства, утратиш контроль над справдешнiми почуттями, i тодi вiзьме гору те добре, що в тобi ще лишилося. Воно запитає: „Ну як, задоволений тим, що зробив? Щасливий? Ти помстився за свою матiр, за її покалiчене життя — але на вiвтар своєї вiдплати ти пролив рiки кровi, з месника перетворився на ката...”
— Замовчи! — загарчав Джона, i його обличчя спотворила люта гримаса. — Замовчи, клята! Я не хочу тебе чути!
З усього було видно, що Пенелопа збиралася й далi звертатися до того мiфiчного доброго, що, на її думку, могло залишитися в цьому негiднику. Проте хвилини, рiвнi рокам, нарештi минули, i наше чекання скiнчилося.
На вiльному мiсцi мiж мною та Морганом з’явився Артур — майже такий, як ранiше, хiба що в iншому одязi, з iншою зачiскою i засмаглим обличчям. Разом з ним, тримаючи його за руку, виникла худенька дiвчинка рокiв одинадцяти, одягнена в синi штанцi та квiтчасту сорочку з короткими рукавами. Вона мала русяве з рудим вiдтiнком волосся i жвавi карi очi, а її миле личко дуже нагадувало Данине.
Артур змiряв нас тим характерним поглядом, який я звикла називати темпоральним. Це був уважний, напружений, зосереджений погляд людини, що намагається узгодити своє суб’єктивне сприйняття часу з об’єктивною реальнiстю ситуацiї.
„Брендо, сестричко! Я так скучав за тобою!”
Що я могла вiдповiсти? Адже для мене вiн був вiдсутнiй лише кiлька хвилин.
— Що тут коїться? — нарештi опам’ятався Джона. — Хто це дiвчисько?
Артур спокiйно i впевнено подивився на нього.
— Це твоя сестра Дейдра, — вiдповiв вiн. — Маленька Хазяйка великого Джерела.
У вiдповiдь на цю заяву Пенелопа вражено зойкнула.
А Дейдра вiдпустила Артурову руку й пiдiйшла до Джони.
— Привiт, — сказала вона. — Тебе захопила зла сила, брате. Але я допоможу тобi.
Над головою дiвчинки спалахнуло блакитне сяйво. Джона вiдсахнувся й викликав свiй Янь. Вiн ударив iзоляцiйними чарами — проте Дейдра легко нейтралiзувала їх.
— Будьте ви всi проклятi! — розлючено вигукнув Джона. — Ви надурили мене! То згиньте ж разом зi мною i Всесвiтом!
Наступнi кiлька секунд були не найкращi в моєму життi — але й не останнi. Обiцяний Джоною кiнець свiту не наставав, а його Янь, замiсть поглинути все довколишнє, поступово вiдступав пiд натиском Дейдриного Образа, втрачав свої обриси, тьмянiв, згасав...
— Тато казав менi, що ти лиха людина, — мовила Дейдра без ненавистi, без ворожостi, просто констатуючи факт. — Але просив не забувати, що ти мiй брат. Я пам’ятаю це, Джоно.
Я спостерiгала за їхнiм двобоєм зi страхом i захватом. Дейдра орудувала своїм Образом так майстерно, що я ледве встигала стежити за її манiпуляцiями i не завжди розумiла, що вона робить. Але результат був цiлком однозначний: Джерело невблаганно поглинало руйнiвну мiць Порядку, i з кожною секундою загроза передчасного Судного Дня ставала дедалi примарнiшою.
Нарештi Знак Янь розтанув у повiтрi, i Джона знеможено притулився до стiни.
— Ти здолала мене, незвана сестро, — приречено проказав вiн.
— Я здолала не тебе, а злу силу в тобi, — вiдповiла Дейдра й повернулася до Артура: — Я зробила це, тату!
Артур пiдiйшов до неї, обiйняв i погладив по голiвцi.
— Я знав, що ти зможеш, маленька. Я завжди це знав. — Вiн спрямував погляд на Пенелопу, i в його очах заблищали сльози. — Господи, донечко! Аби ж ти знала, як менi бракувало тебе всi цi роки.
Дейдра була кмiтлива дiвчинка й одразу збагнула, що останнi слова були адресованi не їй. Вона вивiльнилася з батькових обiймiв i пiдступила до Пенелопи.
— То ти моя старша сестра? Ти дуже схожа на тата.
Пенелопа опустилася перед нею навпочiпки.
— Ти так виросла, Дейдро. Востаннє я бачила тебе ще маленькою дiвчинкою... для мене це було якусь годину тому. Я доглядала тебе, гойдала на руках.
— Ну, тепер я вже доросла. Але ти зможеш доглядати Дiану.
— Кого?
— Нашу меншеньку сестричку, — пояснила Дейдра. — Вона ще немовлятко. А також у нас є три братики. Кевiновi дев’ять рокiв, Шоновi — сiм, Артуровi — чотири. Я їх дуже люблю. Ти теж їх полюбиш.
— Звичайно, рiдна. Звичайно.
Артур з нiжнiстю дивився на своїх дочок i всмiхався. Здавалося, вiн геть забув про Джону.
Я пiдiйшла до нього й запитала:
— Де Дана?
— Разом з дiтьми в особняку Бронвен. Там i Колiн.