— Скiльки рокiв пройшло?
— Майже десять. А для Дейдри — бiльше десяти, бо останнiм часом вона довгенько бувала бiля Джерела.
— Зрозумiло... А як вам жилося? Що ви робили?
— Здебiльшого дiтей, — напiвжартiвливо, напiвсерйозно вiдповiв Артур. — Робили, ростили, виховували. Не скажу, що це було легко, зате дуже приємно. Ми цiлком присвятили себе один одному i нашим дiтям. Незважаючи на весь драматизм ситуацiї, це були кращi роки мого життя. Тiльки одне мучило мене... — Погляд Артура став жорстким i водночас сумним. Вiн повернувся до Джони. — Тiльки одне не давало менi спокою всi цi роки — думки про мого сина, старшого з моїх синiв. Я багато думав про тебе, Джоно. Думав i про твою нещасну матiр, хоча менi було боляче думати про неї. Я визнаю свою провину за те, що кинув її й понiвечив їй життя. Та це ще не все. З усiєю вiдвертiстю я визнаю, що кинув би її навiть у тому разi, якби знав про її вагiтнiсть. Тодi я завдав би їй ще бiльшого болю, вiднявши в неї тебе. Так, я повiвся пiдло й негiдно — але не з лихими намiрами, а з дурного розуму. Я заслужив твою ненависть i презирство, ти мав повне право мстити менi. Однак нiщо не може виправдати твоїх учинкiв, iм’я яким — злочин.
— То вбий мене, — втомлено мовив Джона. — Чого чекаєш? Навiщо читати мораль засудженому на смерть?
Артур похитав головою:
— Я не твiй суддя, Джоно, я твiй батько. Я не можу забрати в тебе те, що дав колись — твоє життя. Ти злочинець, ти погубив багато людей, i ще невiдь скiльки кровi проллється з твоєї вини... але ти мiй син. Я поверну тебе в Екватор i вiдпущу на свободу — а далi живи як знаєш. Якщо ти ще маєш совiсть, то гiрше для тебе. Коли вона прокинеться, ти дуже пошкодуєш, що я не вбив тебе. Ти будеш позбавлений навiть тiєї жалюгiдної розради, що нiбито помстився за матiр. Твої руки по лiктi у кровi її одноплемiнникiв, а Iзраїль врештi програє вiйну Домовi Свiтла. Ти доклав усiх зусиль, щоб погубити Дiм Iзраїлiв, — тепер живи й дивися, як це станеться.
— Вiн цього не побачить, тату, — озвалася Дейдра, пильно вгледiвшись у Джону. — Йому залишилося жити недовго. Не бiльше години.
— Що це значить, доню? — здивовано запитав Артур.
— Я не винувата, — вiдповiла вона. — Я все зробила правильно. Просто всерединi Джони — там, де ховалася мiць Порядку, — тепер утворилася пустка. Вона забере в нього всi сили, i вiн умре.
Джона, звичайно, чув Дейдру, але його реакцiя на цi слова була парадоксальна. Вiн не впав у iстерику, не став метатися, як зацькований звiр, а просто сповз на пiдлогу й заплющив очi, немов чекаючи на обiцяну смерть. Його обличчя виражало дику сумiш страху й полегшення.
— Це вже почало дiяти, — сказала Дейдра. — Пустка вбиває в ньому волю до життя.
Артур розгублено подивився на Джону, потiм знову на Дейдру. В його очах була мука.
— А ти... ти можеш його зцiлити?
— Нi, — похитала вона головою. — Це може тiльки Джерело.
— Цебто...
— Так, тату. Вiн має зануритись у Джерело.
Настала нiма сцена. Джона сидiв на пiдлозi з заплющеними очима, байдуже очiкуючи остаточного вироку. Артур замислено дивився на нього. Пенелопа дивилася на Дейдру. Дiонiс i Амадiс обмiнювалися швидкими поглядами i, напевно, такими ж швидкими думками — мабуть, сперечалися, чи варто їм утручатися.
— Ар... — почав був Морган, але я подумки зупинила його:
„Мовчи, дурню! Ти нiяк не вплинеш на Артурове рiшення, тiльки собi нашкодиш”.
„Але...”
„Якщо вiн не пустить Джону до Джерела, то вiдповiдальнiсть за його смерть покладе на тебе. Вiн нiколи не подарує тобi твоєї поради. Краще мовчи й чекай”.
Морган зiтхнув:
„Аргумент переконливий. Мовчу”.
За кiлька хвилин Артур перевiв погляд на Дейдру. Було ясно, що вiн прийняв рiшення, i ясно — яке.
— Доню, ти Хазяйка Джерела. Я прошу тебе.
— Не треба просити, тату. Джона — мiй брат. Вiн став лихий вiд злої сили. Вона забрала в нього душу, а зараз забирає життя.
— Це я винен, — похмуро мовив Артур. — За юнацьку легковажнiсть доводиться платити високу цiну. Був час розкидати каменi, тепер настав час збирати їх... — Вiн зробив коротку паузу. — Так, каменi... Моргане, вони ще в тебе?
— У мене, — вiдповiв Морган.
— А хiба вони ще потрiбнi? — запитала я.
— На жаль, потрiбнi, — сказала Дейдра з таким пригнiченим виглядом, нiби зiзнавалася, що не виконала домашнiх завдань. — Я не змогла зняти захист. Це поганий, неправильний захист, але вiн дуже сильний. Я досi не можу з ним упоратися. Менi треба ще багато вчитися.
— Ми не маємо на це часу, — озвалася Пенелопа. — Давай каменi, Моргане.
Артур уп’явся в неї зляканим поглядом:
— Пеннi, донечко! Тiльки не ти.